— Ви йдете?
— Йдемо. Я ж бачу, що справа безнадійна.
— Безнадійна?..
Слизоріг помітно стривожився. Він заламував товсті пальці й метушився, дивлячись, як Дамблдор зав’язує дорожню мантію, а Гаррі затягує на куртці замок-блискавку.
— Шкода, Горацію, що ти відмовляєшся від цієї роботи, — сказав Дамблдор, піднімаючи на прощання неушкоджену руку. — У Гоґвортсі були б раді тебе бачити. Хоч ми й дуже посилили заходи безпеки, та все одно можеш приїжджати в гості, коли заманеться.
— Так… ну… дуже люб’язно… як то кажуть…
— Тоді бувай.
— До побачення, — попрощався Гаррі.
Вони вже підходили до дверей, коли ззаду пролунав крик.
— Добре, добре, згоден!
Дамблдор озирнувся й побачив, що Слизоріг стоїть ні живий ні мертвий у дверях вітальні.
— То ти повертаєшся з пенсії?
— Так-так, — нетерпляче повторив Слизоріг. — Мабуть, я здурів, але так.
— Чудово, — засяяв Дамблдор. — Тоді, Горацію, побачимося першого вересня.
— Побачимося, смію сподіватися, — буркнув Слизоріг.
Коли вони вже йшли садовою доріжкою, навздогін їм долинуло:
— Дамблдоре, я вимагаю вищої платні!
Дамблдор засміявся. За ними зачинилася хвіртка, й вони почали спускатися з пагорба крізь темний вируючий туман.
— Гаррі, ти молодець, — похвалив Дамблдор.
— Та я ж нічого не робив, — здивувався Гаррі.
— Ще й як робив. Ти чітко показав Горацієві, що зможе він здобути, повернувшись у Гоґвортс. Він тобі сподобався?
— Е-е…
Гаррі не знав, сподобався йому Слизоріг чи ні. Той ніби й мав деякі приємні риси, але водночас здавався пихатим і, хоч дуже це заперечував, був аж занадто здивований тим, що з маґелки може вийти добра чарівниця.
— Горацій, — Дамблдор позбавив Гаррі необхідності все пояснювати, — любить комфорт. І ще любить товариство відомих, успішних і могутніх осіб. Тішить себе думкою, що може на них впливати. Сам він ніколи не прагнув посісти трон; він надає перевагу задньому сидінню… там, бачиш, для нього більше місця. У Гоґвортсі він завжди добирав собі улюбленців, іноді через їхнє честолюбство чи розум, іноді через привабливість чи талант, але він мав безпомильний нюх на тих, хто згодом досягав визначних успіхів у різних галузях. Горацій створив довкола себе своєрідний клуб своїх улюбленців, перезнайомлюючи їх, нав’язуючи між ними корисні контакти, причому завжди з певною вигодою для себе — чи у вигляді подарованої коробки своїх улюблених зацукрованих ананасів, чи як нагоду відрекомендувати перспективного молодого кандидата на місце в службі зв’язку з ґоблінами.
Гаррі раптом яскраво уявив величезного роздутого павука, що плете навколо себе павутину і смикає то за ту, то за ту ниточку, підтягаючи ближче великих смачних мух.
— Я тобі це все розповідаю, — вів далі Дамблдор, — не для того, щоб налаштувати проти Горація… або, як маємо його тепер величати, професора Слизорога… а для того, щоб ти був напоготові. Він обов’язково спробує додати тебе, Гаррі, до своєї колекції. Ти став би там найкоштовнішим каменем: «Хлопчик, що вижив»… або, як тебе тепер називають, «Обранець».
На цих словах Гаррі відчув холод, який не мав нічого спільного з туманом, що їх оточував. Йому згадалися інші слова, почуті кілька тижнів тому, слова, що мали для нього жахливе й особливе значення:
«Разом їм жити не судилося…»
Дамблдор зупинився біля церкви, яку вони проминали раніше.
— Прийшли, Гаррі. Тримай мене за руку.
І хоч Гаррі вже був готовий до явлення, та все одно не отримав від нього великої втіхи. Коли тиск зменшився і він знову міг дихати, то виявив, що стоїть біля Дамблдора на сільській дорозі, а попереду видніється кривобокий силует його другої найулюбленішої в світі будівлі — «Барлогу». Розвіявся жах, яким він щойно був охоплений — вигляд цієї хати не міг не поліпшити йому настрою. Там був Рон… а ще місіс Візлі, котра куховарила найкраще за всіх на світі…
— Гаррі, якщо не заперечуєш, — сказав Дамблдор, коли вони зайшли у двір, — я хотів би перемовитися з тобою кількома словами, перш ніж попрощатися. Наодинці. Може, отут?
Дамблдор показав на занедбану кам’яну прибудову, де Візлі тримали свої мітли. Розгублений Гаррі зайшов за Дамблдором у скрипучі дверцята приміщення, трохи меншого за середнього розміру шафу. Дамблдор засвітив кінчик своєї чарівної палички, щоб та палала, як смолоскип, і всміхнувся до Гаррі.
— Сподіваюся, ти мені пробачиш, що про це згадую, Гаррі, але я радий і навіть трохи пишаюся тим, як ти добре даєш собі раду після всього, що сталося в міністерстві. Дозволь мені сказати, що Сіріус, мабуть, теж би тобою пишався.