Рон з широко роззявленим ротом лежав на спині і міцно спав. Він навіть не поворухнувся, коли Гаррі перейшов кімнату, вийшов на сходовий майданчик і м'яко причинив за собою двері. Намагаючись не думати, якою буде наступна зустріч з Роном, коли вони вже, можливо, не навчатимуться разом у Гоґвортсі, Гаррі тихенько спустився сходами повз голови Крічерових предків до кухні.
Він думав, що там нікого не буде, проте почув за дверима приглушений гул. Відчинив двері й побачив подружжя Візлів, Сіріуса, Люпина й Тонкс, що сиділи, мовби чекаючи саме на нього. Усі вже були одягнені, окрім місіс Візлі, що мала на собі бузковий халат. Вона схопилася на ноги, щойно увійшов Гаррі.
— Сніданок, — мовила вона, витягаючи чарівну паличку, і побігла до каміна.
— Доброго ра-а-анку, Гаррі, — позіхнула Тонкс. Сьогодні волосся в неї було біляве й кучеряве. — Нормально виспався?
— Так, — відповів Гаррі.
— А я не спа-а-ала цілу ніч, — знову від душі позіхнула вона. — Сідай тут з нами... — Вона штовхнула йому стільця, при цьому перекинувши іншого.
— Що їстимеш, Гаррі? — поцікавилася місіс Візлі. — Кашу? Пампушки? Копчену рибу? Шинку з яйцями? Грінки?
— Тільки... тільки грінки, дякую, — озвався Гаррі.
Люпин ковзнув поглядом по Гаррі, а тоді спитав у Тонкс: "Що ти там казала про Скрімґура?"
— А... так... його варто остерігатися, він задавав нам з Кінґслі дивні запитання...
Гаррі відчув невиразну вдячність за те, що його не втягували в розмову. Всередині йому аж млоїло. Місіс Візлі поклала перед ним кілька грінок і повидло. Він спробував їсти, але йому здавалося, ніби він жує килим. Місіс Візлі сіла біля нього й почала поправляти йому футболку: розгладила зморшки на плечах, сховала ярличок, що виліз на спині. "Краще б вона цього не робила", — подумав Гаррі.
— ...і я мушу сказати Дамблдорові, що завтра не вийду на нічне чергування... я така-а-а втомлена, — ледве закінчила Тонкс, широко позіхаючи.
— Я тебе підміню, — пообіцяла місіс Візлі. — Мені однак треба закінчити звіт...
Містер Візлі був одягнений не в чаклунську мантію, а в смугасті штани й стару коротку куртку. Він обернувся від Тонкс до Гаррі.
— Як самопочуття? Гаррі знизав плечима.
— Скоро все закінчиться, — підбадьорив його містер Візлі. — Через кілька годин тебе виправдають.
Гаррі промовчав.
— Слухання відбудеться на моєму поверсі, в кабінеті Амелії Боунз. Вона — голова відділу дотримання магічних законів, допитуватиме тебе теж вона.
— Амелія Боунз нормальна, — запевнила Тонкс. — Вона справедлива й сумлінно тебе вислухає.
Гаррі кивнув, не знаючи, що відповісти.
— Не втрачай самовладання, — втрутився Сіріус. — Відповідай ввічливо й по суті.
Гаррі знову кивнув головою.
— Закон на твоєму боці, — заспокоїв його Люпин. — Навіть неповнолітнім чарівникам дозволяється вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.
Щось холодне заструменіло ззаду по Гарріній шиї. Спочатку він подумав, що хтось накладає на нього розілюзнювальні чари, а потім збагнув, що то місіс Візлі намагається причесати його мокрим гребінцем.
— Твоє волосся може лежати гладенько? — у розпачі спитала вона.
Гаррі заперечливо похитав головою.
Містер Візлі поглянув на годинника, а потім на Гаррі.
— Нам уже пора, — сказав він. — Ще трохи зарано, але, мабуть, краще тобі освоїтися в міністерстві, аніж стирчати тут.
— Добре, — автоматично погодився Гаррі, відклав грінку й підвівся.
— Гаррі, все буде добре, — підбадьорила його Тонкс, поплескавши по руці.
— Удачі тобі, — побажав Люпин. — Я впевнений, що все владнається.
— Бо якщо ні, — похмуро озвався Сіріус, — то Амелія Боунз матиме справу зі мною...
Гаррі ледь усміхнувся. Місіс Візлі притисла його до себе. — Ми тут будемо тримати за тебе кулаки, — пообіцяла вона.
— Добре, — озвався Гаррі. — Ну... то до зустрічі.
Він піднявся слідом за містером Візлі по сходах і, проходячи коридором, почув, як Сіріусова мати хропе за портьєрами. Містер Візлі відсунув засув, і вони вийшли надвір, назустріч прохолодному сірому світанкові.
— Ви ж не завжди ходите на роботу пішки? — поцікавився Гаррі, коли вони швидко обходили майдан.
— Ні, я зазвичай являюся, — відповів містер Візлі, — але ти ще не можеш являтися, та й краще нам прибути туди якомога немагічніше... це справить краще враження з огляду на те, в чому тебе звинувачують...
Дорогою містер Візлі тримав руки в кишенях куртки. Гаррі знав, що він стискає там чарівну паличку. Занедбані вулички були майже порожні, та коли вони добралися до маленької жалюгідної станції метро, там уже було повно ранкових пасажирів. Як завжди, опиняючись серед маґлів, заклопотаних своїми буденними справами, містер Візлі ледве стримував захоплення.
— Просто неймовірно, — прошепотів він, показуючи на квиткові автомати. — Чудовий винахід.
— Вони поламані, — зазначив Гаррі, побачивши табличку з написом.
— Так, але все одно... — аж сяяв містер Візлі.
Вони купили квитки у сонного контролера (власне, купував Гаррі, бо містер Візлі ніколи не міг дати ради з маґлівськими грішми), через п'ять хвилин сіли в метро і з гуркотом помчали до центру Лондона. Містер Візлі раз у раз стурбовано зиркав на карту маршрутів метро, що висіла над вікном.
— Ще чотири зупинки, Гаррі... Лишилося три зупинки... Всього дві зупинки, Гаррі...
Вони вийшли на станції у самісінькому центрі Лондона, і їх поніс потік чоловіків та жінок у костюмах і з портфелями в руках. Піднялися ескалатором, пройшли повз турнікет (містер Візлі не міг надивуватися, коли його квиток прослизнув у спеціальний отвір) і опинилися на широченній вулиці, оточеній показними будинками й переповненій машинами та перехожими.