Якби Дадлеві дружки його помітили, то неодмінно б накинулись. А що б тоді зробив сам Дадлі? Він не захотів би осоромитися перед своїми і водночас боявся б розсердити Гаррі... смішно було б дивитися, як Дадлі викручується з такої халепи, дражнитися й бачити, що той безсилий відповісти... а якби хтось інший спробував зачепити Гаррі, то він був напоготові — мав при собі чарівну паличку. Нехай тільки спробують... він з радістю вилив би хоч частину свого роздратування на хлопців, які колись отруювали йому життя.
Проте вони не повернулися і не помітили його. Вони були майже біля огорожі. Гаррі стримав раптове бажання гукнути їм услід... нариватися на бійку було необачно... йому не можна вдаватися до чарів... за це можуть вигнати зі школи.
Голоси Дадлевих дружків стихли; вони віддалялися алеєю Магнолій.
"Ось, маєш, Сіріусе, — тупо подумав Гаррі. — Ніякої необачності. Не встряв у халепу. А ти ж чинив якраз навпаки".
Він звівся на ноги й потягся. Тітка Петунія і дядько Вернон вважали, що Дадлі завжди повертається додому вчасно — незважаючи на час. А ось прийти після Дадлі вважалося великим запізненням. Дядько Вернон погрожував замкнути Гаррі в сарайчику, якщо той іще хоч раз прийде додому після Дадлі. Отож і досі сердитий, Гаррі, позіхаючи, рушив до паркових воріт.
Дорога Магнолій, як і Прівіт-драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл-Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його "злочинного" вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.
— ...верещав як свиня, правда? — сказав Малкольм, і всі зареготали.
— Гарний хук правою, Великий Дад, — похвалив Пірс.
— Завтра в той самий час? — спитав Дадлі.
— У мене вдома, батьків якраз не буде, — відповів Ґордон. — Тоді до зустрічі, — сказав Дадлі.
— Тримайся, Дад!
— Бувай, Великий Дад!
Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.
— Гей, Великий Дад! Дадлі озирнувся.
— А-а, — буркнув він, — це ти.
— Коли це ти став Великим Дадом? — поцікавився Гаррі.
— Заткнися, — огризнувся Дадлі, відвертаючись.
— Класна кличка, — гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. — Та для мене ти назавжди залишишся "Маленьким Дідічком".
— Я сказав, ЗАТКНИСЯ! — крикнув Дадлі, а його шинко-подібні долоні стислися в кулаки.
— А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?
— Замовкни.
— А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді "Попульчик" або "Гарнюній Дадасик"? Так можна називати?
Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.
— То кого ви сьогодні побили? — поцікавився Гаррі вже без посмішки. — Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу...
— Він сам напросився, — гаркнув Дадлі.
— Та невже?
— Він мені грубіянив.
— Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.
Щелепа в Дадлі засмикалася. Гаррі страшенно подобалося спостерігати, як шаліє Дадлі. Він мовби переливав у двоюрідного брата своє роздратування. Це була єдина полегкість.
Вони завернули у вузенький перехід, де Гаррі вперше бачив Сіріуса, і яким можна було швидше перейти з алеї Магнолій у провулок Гліциній. Через брак ліхтарів там було безлюдно і значно темніше, ніж на вуличках, що він їх поєднував. Кроки хлопців приглушували стіни гаража з одного боку і високий паркан — з другого.
— Гадаєш, ти такий крутий з тією штукою? — озвався Дадлі за кілька секунд.
— З якою штукою?
— Та тією... яку ти ховаєш.
Гаррі знов усміхнувся.
— Ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Дад. Зрештою, інакше ти б не зміг одночасно ходити й розмовляти. — Гаррі вийняв чарівну паличку. Дадлі скоса зиркнув.
— Тобі не можна, — відразу бовкнув Дадлі. — Я знаю. Тебе виженуть з тієї школи для прибацаних.
— А чому ти думаєш, що правила не змінилися, Великий Зад?
— Не змінилися, — не надто впевнено відповів Дадлі. Гаррі тихенько засміявся.
— А що — страшно поборотися зі мною без тієї штуки? — озвався Дадлі.
— Звичайно, тобі достатньо чотирьох ґевалів за спиною, щоб побити десятилітнього. А той боксерський титул, що ти ним не нахвалишся? Скільки було твоєму суперникові? Років сім? Вісім?
— Щоб ти знав, йому було шістнадцять, — крикнув Дадлі, — і після бою він вирубався на двадцять хвилин, хоч був удвоє важчий за тебе. Почекай, от я скажу татові про цю твою штучку...
— Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?
— Уночі ти не такий сміливий, га? — глузливо осміхнувся Дадлі.
— А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.
— Я маю на увазі в ліжку! — гукнув Дадлі.
Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.
— Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? — спантеличився Гаррі. — А чого я маю там боятися — подушок?
— Я чув, як ти спав учора, — видихнув Дадлі. — Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.