Волдеморт підняв чарівну паличку. Голова його все ще була схилена набік, наче в допитливої дитини, якій цікаво знати, що буде далі. Гаррі подивився прямо в ці червоні очі, воліючи, щоб усе відбулося зараз, швидко, поки він ще стоїть на ногах, поки він ще панує над своїми почуттями і не виказує свого страху…
Він побачив, як ворухнувся рот і спалахнуло зелене світло, а тоді все зникло.
—РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —
Кінґс—Крос
Він лежав долілиць, слухаючи тишу. Був абсолютно сам. Ніхто за ним не стежив. Нікого не було. Він навіть не мав певності, що сам там був.
Через якийсь час, якщо взагалі можна було говорити про час, до нього дійшло, що він існує, що він щось більше, ніж безтілесна думка, бо він лежав, безумовно, лежав на якійсь поверхні. Отож він мав чуття дотику, і те, на чому лежав,
теж існувало.
Майже одразу після того, як дійшов такого висновку, Гаррі усвідомив, що абсолютно роздягнутий. Був упевнений у своїй цілковитій самотності, тому це не надто його схвилювало, радше трохи заінтригувало. Стало цікаво, чи він тільки відчуває на дотик, чи може й бачити? Розплющив очі, і в такий спосіб пересвідчився, що вони в нього є.
Він лежав у яскравій імлі, зовсій не схожій на звичайний туман. Усе навколишнє не було сховане за цією імлистою мрякою. Радше, ця мряка ще не сформувалася в оточення. Підлога, на якій він лежав, сприймалася білою — не теплою й не холодною, вона просто була — щось пласке й невиразне, на чому можна було бути.
Він сів. Виявилось, що тіло неушкоджене. Торкнувся лиця. Окулярів він уже не носив.
Тоді дивний шум долинув до нього крізь несформовану порожнечу, яка його оточувала: м'яке й неголосне тупання чогось, що чапало, крутилося й пручалося. Це були звуки жалісливі і водночас трохи непристойні. Гаррі відчув певну незручність, немовби підслуховував щось приховане й ганебне. Уперше йому захотілося бути вдягнутим. Ледве бажання виникло в голові, як неподалік з'явилася мантія. Він її взяв і накинув на себе: вона була м'яка, чиста й тепла. Було щось надзвичайне в тому, як вона з'явилася — просто так, у ту ж мить, як він забажав…
Він зіп'явся на ноги і роззирнувся. Може, це була якась величезна кімната на вимогу? Що довше він дивився, то більше починав бачити. Високо вгорі виблискував під сонцем великий скляний купол. Можливо, це був палац. Скрізь панувала тиша й непорушність, окрім того дивного тупання і скиглення, що долинало з імли десь неподалік…
Гаррі поволі повертався на місці, і навколишнє немовби само себе творило в нього на очах. Широкий відкритий простір, яскравий і чистий, приміщення, набагато більше за Велику залу, з прозорим куполоподібним скляним дахом. І було порожньо. Він був тут єдиний, окрім…
Він аж відскочив. Помітив те, що створювало дивні звуки. Воно скидалося на малу голу дитину, що скрутилася калачиком на підлозі. Шкіра в дитини була подразнена і в ранах, наче її здирали з неї, і ця дитина лежала, трясучись, під стільцем, де хтось її покинув, запхав, щоб не бачити, і тепер вона, нікому не потрібна, відчайдушно хапала ротом повітря.
Він її боявся. Була маленька, квола й поранена, але він не хотів до неї підходити. Проте підступив на кілька кроків, готовий щомиті відскочити. Підійшов так близько, що міг до неї доторкнутися, проте не наважувався. Почувався останнім боягузом. Мав би її заспокоїти, але вона викликала в нього відразу. —їй нічим не допоможеш.
Він різко обернувся. До нього йшов Албус Дамблдор, бадьорий і стрункий, у просторій темно—синій мантії.
— Гаррі. — Він широко розставив руки — білі, цілі й не—ушкоджені. — Ти чудовий. їй відважний, ти хоробрий. Пройдімося.
Дамблдор повів приголомшеного Гаррі від обдертої дитини, що лежала й скиглила, до двох сидінь, яких Гаррі раніше не помітив і які стояли трохи віддалік під високою блискучою стелею. Дамблдор сів на одне, а Гаррі впав на друге, не зводячи очей з обличчя старого директора. Дамблдорове довге срібне волосся й борода, пронизливі блакитні очі під окулярами у формі двох півмісяців, гачкуватий ніс. Усе було таке, як він пам'ятав. І все ж…
— Але ж ви мертві, —сказав Гаррі.
— О, так, — буденно підтвердив Дамблдор. —Тоді… я теж мертвий?
— Ох, — ще ширше всміхнувся Дамблдор. — Гарне питання. Якщо брати загалом, любий хлопче, то гадаю, що ні.
Вони дивилися один на одного, а старий і далі сяяв усмішкою.
— Ні? — перепитав Гаррі.
— Ні, — підтвердив Дамблдор.
— Але ж… —Гаррі машинально підняв руку до шраму—блис—кавки. Його, здається, не було. —Але ж я мав загинути… я навіть не захищався! Я ж хотів, щоб він мене вбив!
— І саме це, на мою думку, — сказав Дамблдор, — і було
найсуттєвішим.
Дамблдор просто променився щастям, наче світлом. Гаррі ще не бачив його таким безмежно і цілковито задоволеним.
— Поясніть, — попросив Гаррі.
— Ти ж уже й сам знаєш, — відказав Дамблдор і стулив
кінчики пальців.
— Я дозволив йому мене вбити, — сказав Гаррі. — Це ж так? —Так, — кивнув головою Дамблдор. — Далі!
— Тому та частинка його душі, що була в мені… Дамблдор ще радісніше закивав головою й заусміхався, спонукаючи Гаррі говорити далі. —… зникла?
— О, так! — підтвердив Дамблдор. — Так, він її знищив, Гаррі. Твоя душа тепер цілісна і належить лише тобі.
— Але тоді…
Гаррі озирнувся туди, де під стільцем тремтіла мала покалічена істота.
— Що це таке, пане професоре?
— Те, чому жоден з нас уже ніяк не допоможе, — відповів
Дамблдор.
— Але ж, якщо Волдеморт наслав смертельне закляття, — знову почав Гаррі, — і ніхто цього разу не загинув, захища ючи мене… чого ж я живий?
— Думаю, ти знаєш, — відповів Дамблдор. — Подумай, що було. Згадай, що він зробив у своєму невігластві, жадобі й жорстокості.
Гаррі замислився. Обвів поглядом усе, що його оточувало. Якщо вони й справді сиділи в палаці, то це був якийсь дивний палац — з короткими рядами лавок, з огорожками то там, то тут, і, крім нього, Дамблдора й тієї хирлявої істоти під сидінням тут більше нікого не було. Тоді відповідь сама, без жодних зусиль, злетіла з його вуст.
— Він узяв мою кров, — сказав Гаррі.
— Точно! —вигукнув Дамблдор. — Він узяв твою кров, щоб відтворити собі живе тіло! Твоя кров тече в його жилах, Гаррі, Лілін захист—у вас обох! Поки він живе, ти житимеш теж!
— Я житиму… поки він живе? Але я думав… я думав, що станеться якраз навпаки! Я думав, що ми обидва помремо? Хіба це одне й те саме?
Його увагу відвернуло скиглення й тупання нещасної істоти у них за спинами, і він знову на неї глянув.
— Ви певні, що ми нічого не можемо зробити? —Тут уже нічим не допоможеш.
— Тоді поясніть… більше, — попросив Гаррі, і Дамблдор усміхнувся.
— Ти був сьомим горокраксом, Гаррі, горокраксом, якого він не мав наміру творити. Він довів свою душу до такого нетривкого стану, що вона розкололася, коли він скоїв те невимовне зло — вбивство твоїх батьків, спробу вбивства дитини. Та з вашого дому вирвалася навіть менша частка його, ніж він думав. Він тоді втратив не лише тіло. Він залишив частинку себе, причеплену до тебе, до вцілілої жертви.
— Гаррі, його знання завжди були жалюгідні й поверхові! Те, чого Воддеморт не цінує, він навіть не намагається збагнути. Про ельфів—домовиків і дитячі казочки, про любов, вірність і невинність Воддеморт нічого не знає і нічого не розуміє. Нічогісінько.Він так і не осягнув тієї істини, що все це має силу більшу, ніж у нього, силу, що сягає за межі всіляких чарів.
— Він узяв твою кров, вірячи, що вона його посилить, прийняв у своє тіло крихітну часточку чарів, що їх твоя мати, помираючи, наклала на тебе, щоб захистити. її жертовні чари живуть у його тілі, і поки вони там, живеш ти сам і живе Волдемортова остання надія.