— Гаррі, можливо, тільки одна людина з мільйона могла б поєднати реліквії. Я міг володіти тільки найслабшою з них, найменш дивовижною. Міг володіти бузиновою паличкою, але не вихвалятися нею і не вбивати. Мені було дозволено її підкорити й нею користуватися, бо я здобув її не для вигоди й завоювань, а щоб урятувати від неї інших.
— А от плащ я взяв з пустої цікавості, тому він не міг мені служити так, як служив тобі, справжньому його власникові. Каменем я скористався б, щоб повернути тих, хто спочиває у спокої, а не щоб вчинити самопожертву, як це зробив ти. Саме ти —гідний володар реліквій.
Дамблдор поплескав Гаррі по руці, а Гаррі глянув на старого і всміхнувся, не міг не всміхнутися. Хіба можна тепер сердитись на Дамблдора?
— Навіщо ви все так ускладнили? Дамблдор усміхнувся якось несміливо.
— Гаррі, я розраховував, що тебе стримуватиме міс Ґрейн— джер. Я боявся, що твоя гаряча голова пересидить твоє добре серце. Боявся, що довідавшись про існування таких принадних речей, ти, як і я сам, здобув би реліквії у невід повідний час і для хибної мети. Я хотів бути певний, що коли вони опиняться в твоїх руках, ти володітимеш ними без небезпеки для себе. Ти справжній володар смерті, бо справжній володар ніколи не тікатиме від Смерті. Він мириться з тим, що мусить померти, і розуміє, що на світі є багато значно гіршого за смерть.
— А Волдеморт так і не довідався про реліквії?
— Думаю, що ні, бо він не впізнав воскресальний камінь і перетворив його на горокракс. Та навіть якби він, Гаррі, про них довідався, то я сумніваюся, що його зацікавила б якась реліквія, крім першої. Він подумав би, що плащ йому не потрібен, а щодо каменя — то кого б він захотів викликати з мертвих? Він боїться мертвих. Він не знає любові.
— Але ви здогадувалися, що він шукатиме чарівну паличку?
— Я у цьому впевнився після того, як твоя чарівна паличка здолала Волдемортову на цвинтарі Малого Генґелтона. Спочатку він боявся, що ти переміг його завдяки вищій майстерності. Та коли він викрав Олівандера, то довідався про існування серцевин—близнюків. Він думав, що цим усе пояснюється. Але позичена чарівна паличка знову не впоралася з твоєю! Тому Волдеморт, замість замислитись,
які саме риси в тобі надають такої могутності твоїй чарівній паличці і яким недоступним йому даром ти наділений, почав шукати ту єдину чарівну паличку, що, за переказами, долає всі інші. Він став одержимий бузиновою паличкою так само, як був одержимий тобою. Він вважав, що бузинова паличка усуне залишки його слабкості і зробить його нездоланним. Бідолашний Северус…
— Якщо ви планували свою смерть від руки Северуса, то, мабуть, очікували, що бузинова паличка опиниться в нього?
— Визнаю, такий був мій намір, — підтвердив Дамблдор, — та не все вийшло так, як я хотів.
— Так, —погодився Гаррі. — Усе вийшло трохи не так.
Істота за їхніми спинами смикнулася й застогнала, а між Гаррі і Дамблдором запала довга мовчанка. Усвідомлення того, що буде з ним далі, поступово огорнуло Гаррі, неначе сніг, що м'яко падає згори.
— Я повинен повернутися, так?
— Вирішуй сам.
— Я маю вибір?
— О, так. — Дамблдор йому всміхнувся. — Ти кажеш, що ми на Кінґс—Крос? Думаю, якщо ти вирішиш не повертатися, ти зможеш… скажімо так… сісти на поїзд.
— І куди він мене повезе?
— Далі, — відповів Дамблдор просто. Знову запала тиша.
— Волдеморт має бузинову паличку.
— Справді. Волдеморт має бузинову паличку.
— Але ви хочете, щоб я повернувся.
— Я думаю, — сказав Дамблдор, — що коли ти обереш повернення, то є шанс покінчити з ним раз і назавжди. Я не можу цього пообіцяти. Але я знаю, Гаррі, що ти значно менше боїшся ще раз потрапити сюди, ніж він.
Гаррі знову подивився на жалюгідну істотку, що тремтіла й задихалася в закутку під сидінням.
— Не жалій мертвих, Гаррі. Жалій живих, а понад усе тих, що живуть без любові. Якщо ти повернешся, менше душ буде скалічено, менше родин розірвано. Якщо ти вважаєш, що це гідна мета, то ми, на разі, попрощаємось.
Гаррі кивнув головою і зітхнув. Покинути цей світ буде значно легше, ніж перед тим зайти в Заборонений ліс, але тут тепло, світло й затишно, а там, він знав, його чекає біль і страх нових утрат. Він підвівся, Дамблдор теж. Вони довго дивилися один одному у вічі.
— Скажіть мені останнє, — попросив Гаррі. — Це все справжнє? Чи відбувається лише в моїй голові?
Дамблдор засяяв усмішкою, і його голос прозвучав голосно й чітко у Гаррі в вухах, хоч яскрава імла знов опустилася, ховаючи його постать.
— Авжеж, Гаррі, це відбувається в твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ—
Прогалина в плані
Він знову лежав долілиць на землі. Запах лісу наповнював ніздрі. Відчував холодний твердий ґрунт під щокою, а оправа окулярів, збитих набік при падінні, боляче врізалася в скроню. Боліла кожна клітинка тіла, а місце, куди влучило смертельне закляття, посиніло, наче від удару залізним кулаком. Він не ворушився, лежав там, де впав, з неприродно вигнутою лівою рукою й роззявленим ротом.
Сподівався почути крики тріумфу й радості з приводу його смерті, однак чув лише швидкі кроки, шепіт і стурбоване бурмотіння.
— Володарю… володарю…
Це був Белатрисин голос, і вона мовби розмовляла з коханим. Гаррі не наважувався розплющити очі, зате дозволив усім іншим чуттям дослідити його скрутне становище. Він знав, що чарівна паличка усе ще не випала з мантії, бо відчував, як притискає її грудьми до землі. Живіт опинився наче на якійсь подушечці, і це йому підказало, що плащ—невидимка теж з ним, схований від чужих очей.
— Володарю…
— Годі вже, — пролунав Волдемортів голос.
Знову кроки: кілька людей позадкувало з того місця. Відчайдушно прагнучи побачити, що відбувається, Гаррі буквально на міліметр розплющив очі.
Волдеморт, здається, намагався встати. Смертежери один за одним розбігалися від нього, повертаючись у натовп, що оточував галявину. Сама лише Белатриса, яка стояла навколішки, залишилася біля Волдеморта.
Гаррі знову заплющив очі й обміркував побачене. Смертежери юрмилися довкола Волдеморта, що, вочевидь, упав на землю. Щось сталося, коли він влучив у Гаррі смертельним закляттям. Чи Волдеморт теж знепритомнів? Здається, так.
Вони обидва впали і на якийсь час знепритомніли, а тепер обидва поверталися до тями…
— Володарю, дозвольте мені…
— Я не потребую допомоги, — холодно урвав Волдеморт, і хоч Гаррі цього й не бачив, але міг уявити, як Белатриса опускає свою послужливо простягнуту руку. —Хлопець… він мертвий?
На галявині запала мертва тиша. Ніхто не наближався до Гаррі, але він відчував на собі зосереджені погляди, що неначе втискали його міцніше в землю, і лише потерпав, щоб не смикнувся зрадливо палець або повіка.
— Ти, — звелів Волдеморт, а тоді щось бахнуло й почувся короткий скрик болю. — Оглянь його. Скажи мені, чи він мертвий.
Гаррі не знав, кого послали для перевірки. Він тільки й міг, що лежати, слухаючи, як по—зрадницьки калатає серце, й чекати, поки його обстежать. Та водночас він помітив, хоч це й невелика була радість, що Волдеморт остерігається до нього підходити, бо підозрює, мабуть, що не все пішло за його планом…
Руки, лагідніші, ніж Гаррі очікував, торкнулися його лиця, підняли повіку, залізли під сорочку й лягли на груди, перевіряючи, чи не б'ється серце. Він чув швидке дихання жінки, її довге волосся лоскотало йому обличчя. Він знав, що вона відчувала під ребрами ритмічні удари життя.
— Драко живий? Він у замку?
Шепіт був ледь—ледь чутний. її вуста були за дюйм від його вуха, а голова нахилена так низько, що довге волосся затуляло його обличчя від свідків.