За столом вибухнув глузливий регіт. Дехто аж позгинався, обмінюючись глумливими поглядами, а хтось загупав по столу кулаками. Здоровенна зміюка, невдоволена гамором, роззявила пащу й сердито засичала, та смертежери її не чули, радіючи з приниження Белатриси й Мелфоїв. Белатрисине лице, яке щойно пашіло щастям, укрилося гидкими червоними плямами.
— Вона нам не небога, володарю, — перекрикнула вона повінь веселого реготу. — Ми з Нарцисою ні разу й не бачилися з сестрою, відколи та одружилася з бруднокровцем. Ми не маємо нічого спільного ані з цією почварою, ані з тим покручем, за якого вона вийшла.
— А ти що скажеш, Драко? — поцікавився Волдеморт, і хоч говорив він тихо, його голос добре вирізнявся серед знущальних вигуків та гигикання. — Будеш няньчити вовченят?
Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.
— Годі, — звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. — Годі.
Регіт мов обірвало.
— Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, — сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. — Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.
— Так, володарю, — прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. — І якнайскоріше!
— Так і буде, — пообіцяв Волдеморт. — Як у вашій родині, так і в цілому світі… ми позбудемося червоточин, які нас роз'їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров…
Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.
— Упізнаєш нашу гостю, Северусе? — запитав Волдеморт.
Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промовила надтріснутим переляканим голосом:
— Северусе! Рятуй!
— Е—е, так, — сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.
— А ти, Драко? — поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї дивитися.
— Але ж вона тебе не навчала, — сказав Волдеморт. — Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.
За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.
— Отож… викладачка Бербидж розповідала дітям чаклунів і відьом про маґлів… про те, що вони не дуже й відрізняються від нас…
Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.
— Северусе… будь ласка… благаю…
— Тиша, — звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. — Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бербидж опублікувала в "Щоденному віщуні" полум'яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком бажане… вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами… або ж, зрозуміло, з вовкулаками…
Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повернулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.
— Авада Кедавра.
Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріслах. Драко аж упав на підлогу.
— Вечеря, Наджіні, — м'яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліровану стільницю.
— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —
Світлої пам'яті
Гаррі стікав кров'ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.
— Що за?…
Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт—драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.
Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати… хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося — особливо зважаючи на його найближчі плани — що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.
Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу— вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху — старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.
Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів "Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ" та "ПОТТЕР—СМЕРДОТТЕР", потрісканий і спрацьований стереоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною "Р.А.Б.", і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п'ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.
Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету "Щоденний віщун", що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.
Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ—невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною "Р.А.Б." Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність — він узагалі був нічого не вартий, — а через те, якою ціною він дістався. На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт—драйв.