Я цікавлюся, чи Скітер і далі підтримує зв'язки з Гаррі Пот тером, у якого вона торік узяла знамените інтерв'ю: у тій скандальній публікації Поттер наполегливо переконував, що повернувся Відомо—Хто.
— О, так, стосунки в нас зараз дуже тісні, — відповідає Скітер. — Бідолашний Поттер має небагато справжніх друзів, а ми зустрілися в один з найвизначальніших моментів його життя, під час Тричаклунського турніру. Я, мабуть, одна з не багатьох нині живих, хто знає справжнього Гаррі Поттера.
І тут ми плавно переходимо до численних чуток про останні години Дамблдора. Чи Скітер вірить, що Поттер був присутній при Дамблдоровій смерті?
— Я не хочу багато говорити — усе це є в книжці, — але очевидці в Гоґвортському замку бачили, як Поттер тікав з того місця відразу потому, як Дамблдор упав, стрибнув чи був зіштовхнутий. Згодом Поттер давав свідчення проти Северуса Снейпа, людини, на яку він, як відомо, давно вже гострить зуби. Чи все було так, як здається? Хай це вирішує чаклунська гро мада… прочитавши мою книжку.
На цій інтригуючій ноті я й прощаюся з нею. Немає сумніву, що з—під пера пані Скітер вийшов бестселер. А от легіони Дамблдорових прихильників, мабуть, з переляком чекають прикрих відкриттів про свого кумира.
Гаррі дочитав статтю, але й далі приголомшено вдивлявся в сторінку. Відраза й лють підкотили йому до горла, наче блювота; він зіжмакав газету й щосили жбурнув нею об стіну; вона впала на купу сміття, що назбиралося коло переповненого бачка.
Він почав безтямно ходити по кімнаті, висовуючи порожні шухляди й беручи якісь книги, а потім знову ставлячи їх на місце. У голові відлунювали окремі фрази з Рітиного інтерв'ю: присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора… їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними… замолоду він і сам розважався темними мистецтвами… я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками…
— Брехня, — закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.
Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер…
Яскраво—синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.
Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.
— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —
Від'їзд Дурслів
Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик:
— Гей! Ти!
До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: "ХЛОПЧЕ!" — Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.
— Та скільки ж можна! — гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з'явився на сходах. — Іди сюди, треба побалакати!
Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон—у жовтувато—коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія — в ошатне оранжево—рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м'язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі — в шкіряну куртку.
— Що? — запитав Гаррі.
— Сядь! — гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. — Будь ласка! — додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.
Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди—сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.
— Я передумав, — повідомив він.
— Та невже? — глузливо обізвався Гаррі.
— Що за тон… — верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки.
— Це все дурні балачки, — буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями. — Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не ідемо.
Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.
— Ти оце кажеш, — вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди—сюди по вітальні, — що нам — Петунії, Дадлі й мені — загрожує небезпека. Від… від…
— Таких, як я, правильно, — підтвердив Гаррі.
— Ну, але я в це не вірю, — повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. — Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.
— Будинком? — перепитав Гаррі. — Яким будинком?
— Оцимбудинком! — заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. — Нашимбудинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус—покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи будуть переписані на тебе і…
— Ви що, геть очманіли? — здивувався Гаррі. — Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?
— Не смій!… — завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю — то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.
— Якщо ви забули, — нагадав Гаррі, — то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?
Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.
— Ти заявляєш, — дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, — що цей лорд, як його…
— Волдеморт, — нетерпляче додав Гаррі, — і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю — це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі…
Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по—правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.
— Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, — безжально тиснув на дядька Гаррі. — Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.