Він спустив з дивана ноги; мусив на власні очі побачити Геґріда, щоб переконатися, що той таки живий. Та не встиг устати, як відчинилися двері і в них протиснувся Геґрід - з обличчям закривавленим і брудним. Він трохи шкутильгав, проте якимось дивом лишився живий.
- Гаррі!
Перекинувши два маленькі столики й фікус, він двома велетенськими кроками перетнув кімнату і з такою силою обійняв Гаррі, що ледь не зламав йому щойно зрощені ребра. - Шляк би й’го трафив, Гаррі, і як ти зумів з того видряпатись? Я вже боявся, шо нам обом капець.
- Та я теж. Я й сам не вірю...
Гаррі замовк на півслові - він помітив жінку, яка зайшла до кімнати вслід за Геґрідом.
- Ти?! - вигукнув він і сягнув рукою в кишеню, проте вона була порожня.
- Твоя чарівна паличка в мене, синку, - мовив Тед, торкаючись нею Гарріної руки. - Вона впала біля тебе, і я її підняв. А кричав ти на мою дружину.
- Ой, я... пробачте.
Коли місіс Тонкс підійшла, стало видно, що вона не така вже й схожа на свою сестру Белатрису - волосся мала світло-каштанове, а очі більші й добріші. Однак після викрику Гаррі вона, здавалося, трохи насупилась.
- Що з нашою дочкою? - спитала вона. - Геґрід казав, що ви втрапили в засідку. Де Німфадора?
- Не знаю, - відповів Гаррі. - Ми не знаємо, що з іншими.
Жінка перезирнулася з Тедом. Гаррі побачив вирази їхніх облич і його охопив страх та відчуття провини. Якщо хоч хтось загинув, то це сталося через нього, тільки через нього. Він погодився на цей план, дав їм своє волосся...
- Летиключ, - зненацька згадав він. - Треба повернутися в «Барліг» і все з’ясувати... тоді ми вас повідомимо або... або Тонкс повідомить, якщо вона...
- З Дорою все буде добре, Дромедо, - заспокоїв жінку Тед. - Вона знає свою справу, бувала вже з аврорами і не в таких бувальцях. Летиключ у нас, - сказав він Гаррі. - Він відлітає за три хвилини, якщо хочете - можете скористатись.
- Хочемо, - сказав Гаррі. Схопив рюкзак і закинув на плече. - Я...
Він глянув на місіс Тонкс, щоб попросити пробачення за той страх і тривогу, яких на неї нагнав, проте не зумів витиснути з себе слів, які б не звучали порожньо й нещиро.
- Я скажу Тонкс... Дорі... щоб повідомила вас, якщо вона... дякую, що нас підлатали, дякую за все. Я...
Він був радий покинути кімнату й піти за Тедом через невеликий коридорчик до спальні. Геґрід ішов за ними, пригинаючись, щоб не стукнутись головою об одвірок.
- Оце він, синку. Летиключ.
Містер Тонкс вказував на срібну щіточку для волосся, що лежала на туалетному столику.
- Дякую, - сказав Гаррі і простяг до неї пальця, готовий до відльоту.
- Хвилиночку, - роззирнувся Геґрід. - Гаррі, а де Гедвіґа?
- Вона... в неї влучили, - відповів Гаррі.
Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.
Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.
- Нічо, - сказав грубувато. - Нічо. Вона си жила довго й файно...
- Геґріде! - попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.
Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.
- Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? - лементувала місіс Візлі.
- Як де? Невже ще ніхто не повернувся? - важко дихав Гаррі.
Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.
- Смертежери вже чекали, - пояснив Гаррі. - Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...
Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...
- Слава Богу, що з тобою все добре, - зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.