Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт-драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.
Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА
Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Незадовго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґвортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скандальному нападі на трьох молодих маґлів.
Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів.
Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов’язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він завжди щедро ділився. Уже в поважному віці він мені зізнався, що ще тоді знав, що найбільшу втіху відчуватиме, навчаючи інших.
Він здобував усі можливі шкільні відзнаки й нагороди, регулярно листувався з такими видатними чарівниками того часу, як славетний алхімік Ніколас Фламель, відомий історик Батільда Беґшот та теоретик магії Адальберт Вофлінґ. Деякі його праці було опубліковано в таких поважних наукових виданнях: «Трансфіґурація сьогодні», «Проблеми замовлянь» і «Практичне зіллєваріння». Перед Дамблдором відкривалася блискуча кар’єра, єдине питання було - коли саме він стане міністром магії. І хоч у наступні роки ходили чутки, ніби він претендує на цю посаду, та насправді він не прагнув працювати в міністерстві.
Через три роки навчання у Гоґвортсі до школи вступив Албусів брат Еберфорс. Вони дуже різнилися. Еберфорса анітрохи не приваблювали книжки, і він, на відміну від Албуса, полюбляв вирішувати суперечки двобоями, а не в розважливих дискусіях. Та не варто повторювати помилку тих, хто вважав, ніби брати не приятелювали. Попри те, що вони були дуже різні, хлопці легко знаходили спільну мову. Треба віддати належне Еберфорсу, адже постійно перебувати в тіні Албуса було не вельми затишно. Від цього потерпали всі його друзі, і це, безумовно, позначалося й на їхніх братерських стосунках.
Коли ми з Албусом закінчили Гоґвортс, то вирішили, перш ніж братися до праці, здійснити разом традиційну навколосвітню подорож, щоб поспілкуватися із закордонними чарівниками. Та на заваді нам стала трагічна подія. Перед самою подорожжю померла Албусова мати Кендра, і Албус лишився єдиним годувальником у сім’ї. Я відклав подорож, щоб віддати шану Кендрі на її похороні, а тоді вирушив у мандрівку сам. Албус мусив тепер дбати про менших брата й сестру, грошей у них було мало, тому питання про нашу спільну подорож відпало само собою.
У цей період нашого життя ми контактували дуже мало. Я писав Албусові, описуючи, можливо, трохи нетактовно, свої враження від подорожі, починаючи з того, як ледве уник зіткнення з химерами в Греції, й закінчуючи експериментами з єгипетськими алхіміками. З його листів важко було щось дізнатися про його побут - либонь, страшенно одноманітний для такого блискучого чаклуна. Захоплений власними пригодами, я аж через рік, наприкінці подорожі, з жахом довідався про ще одну трагедію, що спіткала Дамблдорів: смерть його сестри Аріани.
Хоч Аріана хворіла вже давно, однак ця втрата, ще й одразу після смерті матері, стала для братів страшним ударом. Албусові близькі - а я зараховую себе до цих обраних - погоджуються, що Аріанина смерть і почуття своєї провини за неї (хоч насправді її, звісно, не було) залишили в серці Албуса невигойну рану.