Блекове обличчя стало ще більше схоже на череп, коли він уп’явся в Петіґру своїм незмигним поглядом.
— Ніхто тебе не вбиватиме, доки ми все не з’ясуємо, — сказав Люпин.
— З’ясуємо? — пискнув Петіґру і знову нестямно роззирнувся, глянув на забиті дошками вікна і, вже вкотре, на єдині тут двері. — Я знав, що він мене шукатиме! Я знав, що він по мене вернеться! Дванадцять років я цього чекав!
— Ти знав, що Сіріус вирветься з Азкабану? — насупив брови Люпин. — Але ж це ще нікому не вдавалося?
— Він володіє темними силами, про які ми всі можемо тільки мріяти! — пронизливо закричав Петіґру. — Як інакше він міг звідти втекти? Той-Кого-Не-Можна-Називати, мабуть, дечому його навчив!
Кімнату заповнив жаский, безрадісний сміх Блека.
— Мене навчив Волдеморт? — перепитав він. Петіґру здригнувся, мовби Блек замахнувся на нього батогом.
— Що, страшно чути ім’я колишнього господаря? — поцікавився Блек. — Та я тебе розумію, Пітере. Його кодло не надто задоволене тобою, чи не так?
— Не розумію тебе, Сіріусе… — пробурмотів Петіґру і задихав ще швидше. Його обличчя рясно вкрилося потом.
— Ти не від мене ховався ці дванадцять років, — сказав Блек. — Ти ховався від своїх колишніх волдемортівців. Я в Азкабані дещо чув, Пітере… Вони вважають, що ти мертвий, бо інакше мусив би відповісти їм за все… Крізь сон вони вигукували цікаві речі, а надто про одного шахрая, що надурив усіх інших. Волдеморт подався до Поттерів з твоєї підказки… і зазнав там краху. Але ж не всі волдемортівці сидять в Азкабані, правда? Їх чимало й тут, таких, що тільки чекають слушного часу, вдаючи, що усвідомили свої помилки. Якщо вони пронюхають, що ти живий, Пітере…
— Не розумію… про що ти… — знову повторив Петіґру ще пронизливішим голосом. Він витер обличчя рукавом і глянув на Люпина. — Ремусе, ти ж не віриш цьому… цьому маразмові…
— Мушу зізнатися, Пітере, що мені нелегко зрозуміти, чому невинна людина дванадцять років живе в пацючій шкурі, — незворушно відповів Люпин.
— Невинна, але перелякана! — пискнув Петіґру. — Якщо волдемортівці й полювали за мною, то лише тому, що я запроторив до Азкабану найціннішого їхнього шпигуна — Сіріуса Блека!
Блекове обличчя перемінилося.
— Як ти смієш?! — загарчав він, наче той вовкодав, яким він був перед цим. — Це я Волдемортів шпигун? Чи я колись плазував перед тими, хто був могутніший за мене?! А от ти, Пітере… я й досі не збагну, як відразу не розкусив у тобі шпигуна? Тобі завжди подобалися впливові друзі, які про тебе піклувалися, правда? Спочатку це були ми… я і Ремус… і Джеймс…
Петіґру знову витер обличчя. Він, наче риба, хапав ротом повітря.
— Я — шпигун?.. Ти, мабуть, здурів… Як ти міг… сказати таку..
— Лілі і Джеймс зробили тебе тайнохоронцем лише тому, що я наполіг, — Блек засичав так люто, що Петіґру аж позадкував. — Я вважав, що це чудова задумка… блеф… Волдеморт, звичайно, полював би за мною, він би й гадки не мав, що вони візьмуть для цього такого нікчему й бездару, як ти… То, мабуть, був зоряний час твого миршавого життя, коли ти сказав Волдемортові, що можеш продати йому Поттерів.
Петіґру щось розгублено бурмотів. Гаррі вловлював слова «вигадки» й «маразм», але бачив, що лице Петіґру стало мертвотно блідим, а поглядом він раз у раз стріляв на двері та вікна.
— Пане професоре? — боязко звернулася до Люпина Герміона. — Можна… можна я щось запитаю?
— Звичайно, Герміоно, — люб’язно дозволив Люпин.
— Скеберс… тобто цей… чоловік… три роки спав у Гарріній спальні. Якщо він працював на Відомо-Кого, то чому досі не намагався нашкодити Гаррі?
— От! — пронизливо вигукнув Петіґру і тицьнув на Герміону своїм скаліченим пальцем. — Дякую тобі! Бачиш, Ремусе? З Гарріної голови навіть волосинка не впала! Чого б я мав йому шкодити?
— А ось чого, — вигукнув Блек. — Ти ніколи й нічого не робив без користі для себе. Волдеморт дванадцять років переховується, до того ж, кажуть, що він напівмертвий. Навіщо тобі під самим носом Албуса Дамблдора вбивати когось заради дотліваючого чаклуна? Ось якби він відновив свою могутність, тоді інша річ: ти б негайно до нього повернувся, правда? А навіщо тобі було влізати в родину чаклунів? Щоб бути в курсі всіх чуток. Ану ж до твого колишнього покровителя знову повернеться сила, і тоді буде безпечно до нього приєднатися…
Петіґру то роззявляв, то знову закривав рота. Він наче втратив мову.
— Е-е… містер Блек… Сіріусе… — боязко звернулася до нього Герміона.