«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», - подумав Гаррі.
- Прощавай, Ремусе, - стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.
Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.
- Чого зажурився, Гаррі? - неголосно запитав він. - Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.
- Яка різниця? - з гіркотою промовив Гаррі. - Петіґру ж утік...
- Яка різниця? - перепитав Дамблдор. - Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.
Жахливої... Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли-небудь...» Пророцтво професорки Трелоні!
- Пане професоре... вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась... дуже дивна.
- Справді? - перепитав Дамблдор. - М-м-м... Тобто ще дивніша ніж завжди?
- Так... її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала... сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю... Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. - Гаррі глянув на Дамблдора. - А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам'ятала зі своїх слів. Чи могло... це бути... справжнім пророцтвом?
Але Дамблдора така новина не надто вразила.
- Знаєш, Гаррі, цілком можливо, - замислено сказав він. - Хто б міг подумати? Отже, це вже друге її справжнє пророцтво. Мушу підвищити їй зарплатню...
- Але ж... - Гаррі вражено дивився на Дамблдора: йому було не до жартів... - Але ж... це через мене Сіріус і професор Люпин не вбили Петіґру! Тож якщо повернеться Волдеморт, це буде моя вина!
- Ні, не буде, - незворушно заперечив Дамблдор. - Невже тебе нічого не навчили пригоди з часоворотом, Гаррі? Наслідки наших дій завжди такі неоднозначні, такі заплутані, що передбачити майбутнє й справді дуже важко... Живим свідченням цього і є професорка Трелоні, дай їй, Боже, здоров'я. Ти вчинив дуже шляхетно, врятувавши життя Петіґру.
- А якщо він допоможе Волдемортові відродити могутність!..
- Петіґру завдячує тобі життям. Ти послав Волдемортові помічника, який перед тобою в боргу. Коли один чарівник рятує життя іншому, їх пов'язують певні узи... а я дуже сумніваюся, що Волдеморт хотів би, щоб його слуга був у боргу перед Гаррі Поттером.
- Я не хочу бути пов'язаним з Петіґру! - обурився Гаррі. - Він зрадив моїх батьків!
- Це потаємні і найнезбагненніші глибини магії, Гаррі. Але повір... може настати день, коли ти радітимеш, що врятував життя Петіґру.
Такого Гаррі навіть не міг собі уявити. Дамблдор мовби прочитав його думки:
- Я дуже добре знав твого батька - і в Гоґвортсі, і пізніше, - м'яко вимовив він. - Він теж би врятував Петіґру, я в цьому переконаний.
Гаррі глянув на Дамблдора. Він не стане з цього сміятися... Дамблдорові можна розповісти...
- Учора вночі... мені здалося... що патронуса викликав мій батько. Коли я побачив на тому боці озера самого себе... мені здалося, що це він.
- Неважко було й помилитися, - тихо промовив Дамблдор. - Тобі, мабуть, постійно це кажуть, але ти й справді неймовірно схожий на Джеймса. Крім очей... ти маєш мамині очі.
Гаррі похитав головою.
- Це ж було безглуздо. Я ж знаю, що він помер.
- Гадаєш, що мертві, яких ми любили, покидають нас назавжди? Хіба ми не оживлюємо їх подумки, коли потрапляємо в біду? Твій батько живе в тобі, Гаррі, і його з'ява сталася тоді, коли ти найдужче цього потребував. Як інакше ти зміг би вичаклувати такого патронуса? Золоторіг учора знову був оленем.
Гаррі не відразу збагнув Дамблдорові слова.
- Сіріус учора розповів мені, як вони стали анімагами, - усміхнувся Дамблдор. - Нечуване досягнення! Та ще й здійснене без мого відома. Тоді ж я й згадав вельми незвичну форму твого патронуса, яким ти поцілив Мелфоя на матчі з Рейвенкловом. Тож учора, Гаррі, ти й справді бачив свого батька... ти знайшов його в собі. - І Дамблдор вийшов з кабінету, залишивши Гаррі наодинці з плутаним вихором думок.
*
Ніхто в Гоґвортсі не знав, що сталося насправді тієї ночі, коли щезли Сіріус, Бакбик і Петіґру. В останні дні Гаррі встиг почути безліч різноманітних версій того, що трапилося, проте жодна з них не мала нічого спільного з істиною.
Мелфоя розлютило зникнення Бакбика. Він був переконаний, що Геґрід контрабандно переправив Бакбика в безпечне місце. Найбільше його обурювало те, що їх обох з батьком пошив у дурні недолугий лісник. А от Персі Візлі не міг пережити Сіріусової втечі.