- Але ж...
- Подай мені джем, - попросила Герміона.
- Але...
- Ой, Роне, чого тебе так турбує мій розклад? - огризнулася вона. - Він насичений, але ж я кажу: ми з професоркою Макґонеґел все владнали.
Тієї миті до Великої зали зайшов Геґрід. На ньому був довгий плащ з кротячого хутра, а його величезна рука неуважно погойдувала мертвого тхорика.
- Дай боже! - привітався він, зупинившись на півдорозі до вчительського столу. - Ви будете першими учнями на моєму першому уроці! Відразу по обіді! Я вже не сплю з п'ятої ранку... си готую... Маю надію, шо всьо буде файно... Уявляєте: я - Вчитель!..
Він широко всміхнувся і попрошкував до вчительського столу, і далі погойдуючи тхорика.
- Цікаво, що він понавигадував? - стурбувався Рон.
Зала почала порожніти, учні поспішали на свої перші уроки. Рон подивився в розклад.
- Треба йти. Віщування аж на верхівці Північної вежі. Туди добиратися хвилин десять...
Вони поспіхом доїли сніданок, попрощалися з Фредом і Джорджем і пішли до виходу. Коли проминали слизеринський стіл, Мелфой знову прикинувся зомлілим, і всі довкола зайшлися реготом.
До Північної вежі замку було далеченько. За два роки в Гоґвортсі вони ще не встигли вивчити весь замок, а в Північній вежі взагалі ніколи не були.
- Тут... десь... має... бути... коротший... шлях, - захекано мовив Рон, коли вони подолали вже сьомі сходи й опинилися в незнайомому місці, де не було нічого, крім великої картини з зображенням галявини.
- Думаю, нам сюди, - показала Герміона на порожній коридор праворуч.
- Та ні, - заперечив Рон. - Там же південь. Бачиш, з вікна видно озеро.
Гаррі поглянув на картину. На галявині щойно з'явився товстенький, сірий у яблуках коник, що безтурботно поскубував травичку. Гаррі вже звик до картин, персонажі яких виходять за рамці, щоб відвідати одне одного, і йому завжди подобалося за ними спостерігати. Наступної миті услід за коником, брязкаючи обладунками, на картині виринув опецькуватий лицар. Судячи з травинок на його залізних колінах, він щойно бебехнувся з сідла.
- Ага! - заволав він, побачивши Гаррі, Рона й Герміону. - Як ви смієте топтати мої приватні землі?! Що, прийшли погигикати з мого падіння? Геть! Пройдисвіти! Негідники!
Вони здивовано дивились, як лицар-опецько видобув із піхов меча й почав люто ним розмахувати. Але меч був йому задовгий. Змахнувши надто різко, лицар утратив рівновагу і гепнувся обличчям у траву.
- Не забилися? - підійшов до картини Гаррі.
- Геть, трясогузко! Назад, мерзенний гультіпако!
Лицар вхопився за руків'я меча і звівся на ноги. Проте меч вгруз у землю, і хоч як він його смикав, не піддавався. Зрештою лицар знесилено бухнувся на траву й підняв забрало, щоб витерти з чола піт.
- Послухайте, - скористався Гаррі передихом у боротьбі з мечем, - ми шукаємо Північну вежу. Може, ви знаєте туди дорогу?
- Негайно на пошуки! - лицар зненацька змінив свій гнів на милість. Він звівся на ноги і вигукнув:
- За мною, любе товариство! Досягнемо мети або загинемо в борні!
Він знову безуспішно смикнув меча, тоді з таким самим успіхом спробував осідлати свого товстенького коника, і врешті вигукнув:
- Підемо пішки, шляхетні панове й чарівна панно! Вперед! За мною! - І він, брязкаючи обладунками, побіг до краю картини, а тоді зник з очей.
Друзі помчали слідом, орієнтуючись на брязкіт. Зрідка вони встигали помітити, як він перебігав через якусь картину.
- Будьте мужні, найгірше ще попереду! - репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.
Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір - це означало, що їхній клас був десь поряд.
- Прощавайте! - вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. - Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли-небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м'язи, покличте сера Кадоґана!
- Авжеж, покличемо, - буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, - особливо, коли нам забракне психа.
Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з'юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю - там був округлий люк з латунною табличкою: «Сивіла Трелоні, вчителька віщування», - прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?
І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.
- Ти перший, - усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.