- Фоукс - це фенікс, Гаррі. Фенікси спалахують, коли їм пора вмирати, а потім відроджуються з попелу. Он подивися.
Гаррі глянув і побачив, як крихітне й зморщене новонароджене пташеня вистромило з попелу голівку. Воно було не менш бридке, ніж старий птах.
- Шкода, що ти побачив його в день спалення, - пожалкував Дамблдор, сідаючи за свій письмовий стіл. - Переважно він дуже гарний і має розкішне червоно-золоте пір'я. Дивовижні істоти, ті фенікси. Можуть тягати неймовірно важкі вантажі, їхні сльози мають лікувальні властивості, а ще вони надзвичайно вірні птахи.
Приголомшений тим, як згорів фенікс, Гаррі навіть забув, чого він тут опинився, але миттю все пригадав, коли Дамблдор умостився за своїм столом у кріслі з високою спинкою і вп'явся в Гаррі пронизливим ясно-блакитним поглядом.
Але, перше ніж Дамблдор устиг вимовити бодай слово, двері його кабінету зі страшенним грюкотом відчинилися, і туди увірвався Геґрід із божевільним виразом очей, з вушанкою, що ледь трималася його кошлатого чорного волосся, і з мертвим півнем, що й далі погойдувався в його руці.
- То був не Гаррі, пане професоре Дамблдоре! - відразу заявив Геґрід. - Я си розмовляв з ним за кілька секунд до того, як знайшли того хлопаку, він би не мав часу, пане...
Дамблдор намагався щось сказати, але Геґрід не зупинявся, збуджено розмахуючи півнем, від чого скрізь розліталося пір'я.
- То не міг бути він! Якщо треба, я готовий присягнути в Міністерстві магії!
- Геґріде, я...
- Ви не на того си подумали, пане, я знаю, що Гаррі ніколи...
- Геґріде! - голосно перебив його Дамблдор. - Я не думаю, що Гаррі нападав на тих людей.
- Ух! - зітхнув Геґрід, і півень знову повис нерухомо. - Файно. То я зачекаю там, пане директоре.
І присоромлено пошкандибав геть.
- То ви не думаєте, що це був я, пане професоре? - перепитав з надією Гаррі, поки Дамблдор змітав зі столу півняче пір'я.
- Ні, Гаррі, не думаю, - відповів Дамблдор, хоча його обличчя знову спохмурніло. - Але я однаково хочу поговорити з тобою.
Гаррі нервово чекав, поки Дамблдор дивився на нього, склавши докупи кінчики своїх довгих пальців.
- Хочу запитати, Гаррі, чи не бажав би ти розповісти мені що-небудь? - сказав він лагідно. - Що завгодно.
Гаррі не знав, що й казати. Подумав про Мелфоя, Що верещав: «Бруднокровці, тепер ваша черга!», про багатозільну настійку, що булькотіла десь у туалеті Плаксивої Мірти. Потім подумав про безтілесний голос, який він чув уже двічі, і пригадав Ронові слова: «Чути голоси, які ніхто інший не чує, - то погана ознака, навіть у світі чаклунів». Подумав і про те, які дурниці поширюють про нього, і про свій жах, що він може бути якось пов'язаний із Салазаром Слизерином...
- Ні, - відповів Гаррі, - нічого, пане професоре.
Подвійний напад на Джастіна і Майже-Безголового Ніка перетворив загальну нервозність, яка панувала доти, на справжню паніку. Цікаво, що всіх найбільше стурбувала доля Майже-Безголового Ніка. Як можна було вплинути на привида, запитували всі одне одного; яка жахлива сила могла заподіяти шкоду тому, хто й так уже мертвий? Учні панічно замовляли квитки на «Гоґвортський експрес», який мав відвезти їх на Різдво додому.
- Я бачу, ми тут залишимося самі, - сказав Рон Гаррі й Герміоні. - Ми, Мелфой, Креб і Ґойл. Але ж і веселі будуть у нас свята!
Креб і Ґойл, які завжди мавпували Мелфоя, також лишалися в школі на канікули. Але Гаррі був задоволений, що більшість учнів поїде. Він уже втомився, коли в коридорах усі його обминали, ніби він от-от мав вишкірити ікла або бризнути отрутою; втомився від нескінченного бурмотіння, тицяння пальцями й сичання, коли він проходив де-небудь.
Фредові й Джорджу все це здавалося дуже кумедним. Вони аж зі шкури пнулися, щоб мати змогу пройти коридорами поперед Гаррі, вигукуючи: «Дорогу спадкоємцеві Слизерина! Наближається найлихіший чаклун!»
Персі рішуче засудив таку поведінку.
- Тут немає з чого сміятися, - холодно заявив він.
- Ой, Персі, забирайся з дороги! - відповів на те Фред. - Гаррі поспішає!
- Атож, біжить доТаємної кімнати на чашечку чаю зі своїм ікластим слугою, - додав, пирхаючи, Джордж.
Джіні також не бачила в цьому нічого кумедного.
- Ой, ні! - стогнала вона щоразу, коли Фред голосно запитував Гаррі, на кого той тепер планує напасти, або коли Джордж, зустрівши Гаррі, вдавано захищався від нього зубчиком часнику.
Гаррі не заперечував; він навіть почувався краще, бо принаймні Фред і Джордж також вважали безглуздою думку про те, що він спадкоємець Слизерина. Проте видавалося, ніби їхнє блазнювання дратує Драко Мелфоя, що ставав дедалі невдоволеніший.