- Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.
- Таж я й так відпочиваю... бачите, лежу собі... Ну, будь ласка, мадам Помфрі!
- Ну, гаразд, - змилостивилася вона. - Але тільки п'ять хвилин.
І вона впустила Рона з Герміоною.
- Гаррі!
Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.
- Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти... Дамблдор так переживав!
- Уся школа про це говорить, - повідомив Рон. - Що сталося насправді?
Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, що було під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.
- То каменя вже немає? - запитав нарешті Рон. - І Фламель просто помре?
- Ну, так... Але Дамблдор думає, що, - як воно там? - «для досконалого розуму смерть - то ще одна цікава пригода».
- Я завжди казав, що він трохи чокнутий, - сказав Рон, на якого рівень божевілля улюбленого професора справив поважне враження.
- А що сталося з вами? - поцікавився Гаррі.
- Ну, я вернулася назад без пригод, - розповіла Герміона. - Привела до тями Рона, - це забрало трохи часу, - а тоді ми побігли до соварні, щоб відправити сову Дамблдорові, і раптом зустріли його у вестибюлі. Він уже все знав і тільки спитав: «Гаррі пішов за ним, так?» - і помчав на четвертий поверх.
- Думаєш, він сподівався цього від тебе? - запитав Рон. - Бо якщо він прислав тобі батьків плащ і таке інше...
- Ну, - обурилася Герміона, - якщо він сподівався, то, скажу вам, це просто жахливо! Ти міг би загинути!..
- Ні, зовсім ні, - замислено вимовив Гаррі. - Він дуже цікавий чоловік, цей Дамблдор! Мені здається, він хотів дати мені шанс... Розумієте, я гадаю, що він знає більш-менш усе, що тут діється. Мабуть, йому було добре відомо, що ми задумали, і замість зупинити, він навчив нас усього, що могло стати в пригоді. Не думаю, що він випадково дозволив мені побачити, що робить те дзеркало. Він мовби вважав, що я маю право зіткнутися з Волдемортом віч у віч, якщо тільки зумію...
- Так, Дамблдор - справжній псих! - гордо сказав Рон. - Слухай, ти мусиш швидко видужувати - завтра бенкет на честь закінчення навчального року. Очки вже пораховано, і Слизерин, звичайно, переміг, - ти пропустив останню гру з квідичу, а без тебе Рейвенклов нас побив, - зате їжа буде класна!
Цієї миті з'явилася мадам Помфрі.
- Минуло вже майже п'ятнадцять хвилин, негайно виходьте! - рішуче звеліла вона.
Тієї ночі Гаррі добре виспався, і на ранок почувався майже здоровим.
- Я хочу піти на бенкет, - звернувся він до мадам Помфрі, яка складала на столі купу його коробок з цукерками. - Мені вже можна, правда?
- Професор Дамблдор дозволяє тобі піти, - осудливо промовила вона, мовби професор Дамблдор не усвідомлював, якими небезпечними для здоров'я можуть бути бенкети. - А до тебе тут ще один відвідувач.
- Добре, - сказав Гаррі. - І хто?
Тієї миті у двері боком пропхався Геґрід. Коли він опинявся в будь-якому приміщенні, то завжди видавався занадто великим. Він присів біля Гаррі, глянув на нього і зайшовся плачем.
- Це... всьо... моя... клята... помилка! - ридав він, затуляючи руками обличчя. - Я си розповів тому мерзотнику, як пройти повз Флафі! Я розповів йому! То було одне, чого він не знав, а я йому взяв - і бовкнув!.. Ти міг загинути! І всьо через оте драконяче яйце! Я ніколи більше не буду пити! Мене варто звідси гнати, щоб я жив з маґлами!
- Геґріде! - гукнув Гаррі, якому важко було дивитися, як велетень здригається від щирих ридань, а його бородою стікають величезні сльозини. - Геґріде, він би все одно якось довідався, це ж Волдеморт. Він довідався б усе, навіть якби ти йому нічого не казав.
- Ти міг загинути! - ридав Геґрід. - І не називай те ім'я!
- ВОЛДЕМОРТ! - вигукнув Гаррі, й Геґріда це так приголомшило, що він перестав плакати. - Я зустрівся з ним і не боюся називати його ім'я. Геґріде, прошу, заспокойся, ми врятували камінь, і тепер його вже нема, і ніхто ним не скористається. Візьми шоколадну жабку, в мене їх повно...
Геґрід витер долонею носа і сказав:
- Файно, що ти нагадав! Маю для тебе дарунок.
- Часом не канапка з горностаїною, ні? - стурбовано озвався Гаррі, й Геґрід нарешті ледь усміхнувся.
- Нє-е. Дамблдор учора дав си мені вихідний, щоби це всьо позбирати. Звісно, він мусив би мене вигнати, але... маємо те, що маємо. На, візьми оце...