— Романтичність? — вигукнув Принц Боло, оголюючи меч. Ах ти, смердючий Джине Води! Хочеш, аби я тебе рубонув? Як ти смієш припускати, що моя Бачет подалася туди… заради любовних утіх?
— Ні, ні, — перестрашено закричав Якщоб. — Тисячу вибачень, беру свої слова назад, тільки без образ.
— Щодо цього не треба хвилюватися, — швидко заспокоїв Рашид принца Боло, який дуже повільно, але все ж таки заховав свій меч у піхви. — Вона була зі своїми фрейлінами, тільки з ними. Вони щось говорили жартома про Торохтіїв Мур, казали, що хочуть до нього доторкнутися. «Хочу дізнатися, що то за штука — цей славний невидимий Мур», — почув я її голос. «Якщо його не можна побачити очима, то, може, можна помацати руками або ж лизнути язиком». Тут ватага чупвалів, що підглядала за принцесою із заростей глоду, безперешкодно проникла через діру в Мурі, схопила всіх леді й потягла їх до своїх наметів, незважаючи на те, що сердешні полонянки дуже вищали й дригали ногами.
— Що ж то ви за людина, — зневажливо пирхнув Принц Боло, — як ви могли спокійнісінько спостерігати за всім цим і навіть не спробувати щось зробити задля їхнього порятунку?
Моржеві, спікерові та й генералові від зауваги стало трохи ніяково, а Гарун аж почервонів зі злости.
— От уже той принц… та як він сміє, — прошепотів Гарун зі злістю Якщобу на вухо. — Якби не його меч, я би… я би…
— Та годі тобі, — пошепки відповів Якщоб. — Усі принци такі. Не переживай. Ми не дозволяємо йому вирішувати важливих справ.
— Що б ви хотіли? — запитав Рашид з гідністю у Боло. — Аби я беззбройний, у нічній сорочці, з посинілими від холоду ногами вистрибнув зі схованки як, той бевзь з конопель, і дозволив захопити себе в полон або ж навіть убити? А тоді від кого б ви дізналися про все, що сталося, хто б вам показав дорогу до чупвальського табору? Ну що ж, будьте героєм, якщо вам так хочеться, принце Боло; однак дехто надає перевагу не героїзму, а здоровому глуздові.
— Боло, тобі треба вибачитися, — стиха промовив спікер, і Принц, напустивши на себе бундючного й дещо чванливого вигляду, так і вчинив.
— Я погарячкував, — сказав він. — Направду, ми дуже вдячні вам за інформацію.
— Ще таке, — провадив далі Рашид. — Коли чупвальські вояки тягли принцесу до наметів, то від них я почув страхітливі речі.
— Які речі? — закричав Боло, підстрибнувши. — Якщо вони її скривдили…
— Я почув, як один з них сказав: «Незабаром — Велике Свято Безабана, — розповідав Рашид. — А чому б нам у цей день не принести ґупізирійську принцесу в жертву нашому Ідолові? Ми зашиємо їй губи і перейменуємо в Німу Принцесу Хамаш». І розреготалися.
У Тронній Залі запала тиша. Зрозуміло, Боло порушив її першим.
— Не гаймо жодної секунди! Збираймо військо — всі Сторінки, всі Розділи, всі Томи! До зброї, до зброї! За Бачет, тільки за Бачет!
— За Бачет і за Океан, — нагадав йому Морж.
— Так, так, — дратівливо сказав Боло. — За Океан також. Авжеж, за Океан також.
— Якщо бажаєте, — запропонував казкар Рашид, — я поведу вас до чупвальських наметів.
— Гарна ви людина, — вигукнув Боло, знову добряче ляснувши його по спині. — Я був неправий щодо вас; ви — супер.
— Якщо ти підеш, — промовив Гарун до тата, — то не сподівайся, що я залишуся.
Хоч завдяки Безкінечному Денному Світлу в країні Ґуп Гарунові здавалося, ніби час зупинився, проте його сили вичерпувалися. Виявилося, що йому дуже хочеться склепити важкі повіки; до того ж, він так смачно позіхнув, що на це звернули увагу геть усі присутні в авґустійшій Тронній Залі. Рашид Халіфа попрохав, аби Гаруна поклали спати, незважаючи на всі його заперечення (я аніскільки не хочу спати, анітрішки не хочу). Гарунові виділили кімнату з ліжком, а Сторінці Лепетунові наказали відвести його до тієї кімнати.
Лепетун повів Гаруна коридорами, вгору по сходах, униз по сходах, знову коридорами, через двері, за ріг, у двір, по балконах і знову коридорами. Поки вони йшли, Сторінка (якій, здавалося, вже несила було мовчати раптом випалила тираду проти принцеси Бачет.
— От дурепа! — сказав Лепетун. — Якби моя наречена дозволила себе викрасти, тому що їй, бачте, захотілося погуляти Смугою Сутінків і помилуватися зорями на небі, ба більше, їй захотілося помацати той дурний Мур, ну що ж, ради бога… мені б і в голову не прийшло починати через неї війну й повертати її додому. Я би сказав: добре, що здихався, особливо з її носом, її зубами, але не треба вдаватися в деталі. Я ще не згадав про її спів, ти не повіриш, наскільки він огидний, і замість того щоб послати її подалі, ми йдемо її рятувати, де нас, можливо, і вб'ють, адже ми погано бачимо в темряві…
— До спальні далеко? — поцікавився Гарун. — Бо не знаю, скільки ще витримаю.
— Тепер ці однострої, ти хотів почути більше про однострої, — продовжував Лепетун і, незважаючи на Гаруна, йшов шпарким кроком далі через зали, вниз гвинтовими сходами, вздовж проходів. — Як ти думаєш, чия це була ідея? Авжеж, принцеси Бачет. Вона вирішила «зайнятися гардеробом Сторінок Королівського Двору» і спочатку хотіла перетворити нас у ходячі любовні листи. Довелося нам цілу вічність носити тексти з «цьомаю, пупсик», «обнімаю, зайчик», від яких аж нудило, а потім вона передумала й переписала на свій лад усі найвідоміші оповіді світу, де її Боло перетворився на найбільшого героя. Тепер замість Аладіна, Алі-баби і Синдбада один тільки Боло, Боло, Боло, тому ж то мешканці Ґуп-Сіті, як ти собі можеш уявити, сміються нам просто в очі, вже нічого не кажучи про те, що вони роблять поза очі.
Лепетун тріумфуюче усміхнувся, зупинившись перед надзвичайно величними дверима, й оголосив:
— Твоя спальня.
Аж тут раптом двері відчинилися, охоронці схопили обох за вуха й сказали йти собі далі, поки їх не запроторили до найглибшої буцегарні палацу.
Вони ж бо прийшли до спального покою самого короля Торохтія.
— Ми заблукали, чи як? — запитав Гарун.
— Це дуже заплутаний палац, трохи збилися зі шляху, — зізнався Лепетун. — Зате гарно побалакали.
Заувага настільки роздратувала втомленого Гаруна, що він мимоволі махнув так рукою біля голови Лепетуна, чого не сподівалася Сторінка, і збив шапочку каштанового кольору з його голови…, точніше кажучи, з її голови, бо коли шапочка впала на підлогу, цілі потоки блискучого чорного волосся хлинули водоспадом на її плечі.
— Навіщо ти це зробив? — закричала Сторінка.
— Ти все зіпсував!
— Ти дівчина? — запитав Гарун, хоч це було вже очевидним.
— Тсс, — прошипіла Лепетуха, заправляючи волосся назад під шапочку. — Ти що, хочеш, щоб мене звільнили? Вона заштовхала Гаруна в невелику нішу й затягнула штору. — Гадаєш, дівчині легко одержати роботу? Хіба ти не знаєш, що дівчатам упродовж життя доводиться щодня задурювати голови людей, аби лише кудись пробитися? Ти одержав своє життя, мабуть, на блюдечку, але декому з нас за нього треба боротися.
— Хочеш сказати, що тобі не дозволяють бути Сторінкою, тому що ти дівчина? — сонно запитав Гарун.
— Я хочу сказати, що ти робиш тільки те, що тобі кажуть робити, — із запалом відповідала Лепетуха.
— Я хочу сказати, що ти завжди з'їдаєш усю їжу, яка є на тарілці, навіть цвітну капусту. Я хочу сказати…
— Принаймні я можу зробити одну просту річ, наприклад, провести до спальні, — перебив Гарун. А Лепетуха широко і єхидно усміхнулася.
— Я хочу сказати, що ти завжди лягаєш спати, як тільки тобі скажуть, — промовила вона. — І тобі нітрохи не хочеться вилізти на дах палацу через цей таємний хід просто зараз.
Лепетуха натиснула на кнопку, сховану під вишукано вирізьбленою дерев'яною панеллю на одній із вигнутих стін ніші, й вони по сходах, що одразу з'явилися, піднялися на дах. Гарун сів на плаский, зрозуміло, залитий сліпучим сонцем дах палацу й оглядав країну Ґуп, Сад Утіх, де вже повним ходом йшли приготування до війни, тоді Лаґуну, де збиралася величезна флотилія механічних птахів, і нарешті — Океан Оповідних Потоків, якому загрожувала небезпека. Раптом він збагнув, що ніколи раніше не почував себе настільки бадьорим, навіть незважаючи на втому, що змагала його. Саме в цю мить Лепетуха мовчки вийняла з кишені три м'які м'ячики із золотистого шовку, підкинула їх угору, аж вони блиснули в сонячному промінні, й почала жонґлювати.