— Ні, не так, — промовив Алеж-Одуд, прочитав — ши Гарунові думки. — Це той випадок, коли з холодильника та в морозильник.
— Неймовірно, — вигукнув Рашид Халіфа. — Він говорить, не роззявляючи дзьоба.
Армада ґупізирян уже довший час була в дорозі. До Гаруна долинав спочатку тихий гул, потім приглушений гомін і нарешті гучний рев. За якусь мить-другу він збагнув, що цей шум ішов від ґупізирян, які безугавно говорили й дедалі голосніше сперечалися. «Звук передається по воді», — пригадав він, але таку кількість звуків можна було би почути і в сухій неродючій пустелі. Джини Води, Плавучі Городники, Багатопащеві Риби й Сторінки гучно висловлювали всі свої «за» й «проти» стратегії, якої вони мали дотримуватися.
Ґупі й Баґа були такі самі багатослівні, як і Багатопащеві Риби, а їхнє булькітливе незадоволення ставало то голосніше, що ближче вони підходили до Смуги Сутінків і країни Чуп:
Гаруна це сильно спантеличило.
— Заколотна розмова, чи що? — здивувався він, а Якщоб, Ґупі, Баґа й Малі одразу пожвавішали.
— А що таке «заколотна»? — запитав Якщоб з цікавістю.
— Це якась рослина? — запитав Малі.
— Ви не розумієте, — намагався пояснити Гарун.
— Це прикметник.
— Дурниці, — сказав Джин Води. — Прикметники не розмовляють.
— Адже кажуть «коли гроші говорять, все мовчить». — Гарун відчув, що втягується у суперечку (дискусії, що лунали довкруж, виявилися заразними),
— То чому не прикметник? Чому не щось інше?
Якусь хвилю панувала гнітюча мовчанка, а тоді всі знову повернулися до теми дня: кого треба насамперед рятувати — Бачет чи Океан? Тут Рашид
Халіфа підморгнув Гарунові, і йому стало трохи легше.
Від Барж-Птахів долинули звуки гарячих суперечок:
— А я кажу: за шмат кишки сім верст пішки, ось що означає рятувати Бачет.
— Та й сама вона, як та кишка.
— Як ти смієш таке говорити? Вона — наша улюблена принцеса, вона — наречена-красуня нашого славного принца Боло.
— Красуня? Ви що, забули про той голос, той ніс, ті зуби…
— Гаразд, гаразд. Не потрібно вдаватися в деталі. Гарун помітив, що старенький генерал Фоліант на крилатому механічному коні, дуже схожому на коня Боло, перестрибував з однієї баржі на іншу й брав активну участь у різноманітних дискусіях. Видно, і Сторінки, й інші громадяни країни Ґуп мали повну свободу, бо літній генерал Фоліант, оком не кліпнувши, вислуховував образливі для нього тиради, які свідчили про цілковиту відсутність субординації, маючи, однак, цілком задоволений вигляд. Гарунові навіть здалося, що в багатьох випадках генерал, по суті, сам і провокував диспути, а тоді приєднувався до них, стаючи то на один бік, то на інший (так, для розваги), висловлюючи протилежний погляд.
«Ну й армія! — розмірковував Гарун. — Якби солдати поводили себе так на Землі, то їх би вмить віддали під трибунал».
— Але ж, але ж, але ж навіщо тоді надавати людям Свободу Слова, — пафосно заявив Алеж — Одуд, — якщо потім, як ти кажеш, вони не можуть нею скористатися? Хіба сила Слова — не найбільша Сила? А звідси випливає, що нею потрібно користуватися в повному обсязі.
— Сьогодні нею точно скористалися в повному обсязі. — Відповів Гарун. — Мені щось не віриться, що ви, ґупізиряни, можете зберегти щось у таємниці, якщо питання стоїть руба: життя або смерть.
— Але заради життя ми можемо розкрити таємницю, — відповів Якщоб. — Я, наприклад, знаю безліч страшенних таємниць.
— І я, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Ну що, почнемо?
— Ні, не треба, — заперечив Гарун категорично.
— Не треба.
Рашид був у захваті.
— Ну, юний Гаруне Халіфо, — ледве стримував сміх Рашид, — маєш ти справді надзвичайно веселих друзів.
Ґупізирянська Армада продовжувала свій веселий шлях, а всі її учасники натхненно ділилися найпотаємнішими воєнними планами генерала Фоліанта (про які він охоче розповідав кожному, хто у нього про них питав). Плани були розглянуті, удосконалені, обмірковані, пережовані, високо оцінені, розкритиковані й навіть — після сварок — затверджені. Коли Рашид Халіфа, якого так само як Гаруна почали мучити сумніви, чи є бодай якась користь від такої кількости безплідних розмов, наважився запитати про це вголос, то Якщоб, Алеж, Ґупі й Баґа почали сперечатися вже з цього приводу з таким же запалом і пристрастю.
А принц Боло залишався геть байдужим. Принц Боло сидів верхи на крилатому механічному коні й підносився над головами передових ґупізирянських загонів аж до неба, не зронивши жодного слова, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, а лишень уперед — на далекий небокрай. Він не мав жодних сумнівів, передусім — Бачет, і це питання не підлягало обговоренню.
— Он як воно буває, — розмірковував Гарун. — Принц Боло — такий непохитний, а кожен другий ґупізирянин цієї армади взагалі неспроможний прийняти жодного рішення.
І тут Малі, Плавучий Городник, що рухався поряд з ним, відповів квітковим голосом, розтуливши свіжо-бузкові губи:
— Це — кохання. Усе це заради кохання. Кохання — прегарно сміливе. Але також може бути дещо пришелепуватим.
Потрохи сутеніло, а потім стало геть швидко темніти. Вони були у Смузі Сутінків!
Дивлячись у далечінь, де темрява збиралася, наче грозова хмара, Гарун відчував, як слабне його відвага.
«Ну що може вчинити наша абсурдна армада, — думав він у відчаї, — у світі, де нема світла й неможливо побачити ворога?» Що ближче вони підходили до країни Чуп, то безрадіснішою ставала перспектива битви з чупвальським військом. Це — самогубство, був переконаний Гарун; гупізирян обов’язково розіб’ють, Бачет загине, Океан ще більше отруять, а всі оповіді добіжать свого кінця. Небо було похмуре, криваво-червоне, що дуже відповідало його настрою.
— Але ж, але ж, але ж не бери цього собі так близько до серця, — заспокоював його Алеж-Одуд.
— Це — Сердечна Тінь. Так себе почуває кожен, хто вперше бачить Смугу Сутінків і Темряву за нею. Мені не знайоме це відчуття, бо я не маю серця — до речі, ще одна перевага машини. Але ж, але ж, але ж не переймайся. Ти акліматизуєшся. Все минеться.
— Постарайся побачити світлу сторону свого становища, — сказав Рашид Халіфа, — приміром, те, що Ламінат справді гріє. Мені зовсім не холодно.
Ґупі й Баґа дедалі частіше кашляли й відпльовувалися. Вже було видно узбережжя країни Чуп; доволі таки сумне видовище. Оповідні Потоки Океану, як Гарун помітив, були надзвичайно забруднені. Від отрути всі барви Оповідних Потоків геть вицвіли, зробилися однотонно сірими; а в кольорах якраз і втілювалися найкращі властивості оповідей: жвавість, легкість і радість. Тож втрата кольорів була жахливою втратою. А окрім усього, Океан ще й залишився в тих місцях без тепла. З води вже більше не йшла ніжна, тепла пара, що могла сповнити людину найфантастичнішими мріями. Вода тут була холодною і липкою.
Отрута охолодила Океан. Ґупі й Баґа запанікували:
— Ми пропали (ка-хи, ка-хи), нам кінець!
— Океан (ка-хи, ка-хи) в крижинках весь!
А тоді настав час ступити на берег країни Чуп. Хоч би хоч одна пташка заспівала на тамтешньому березі. Вітер також не дув. Усе німувало. Не було чути кроків, що ступали по гальці, ніби окутаній якоюсь невідомою звуковбирною тканиною. Повітря було затхле й смердюче. Зарослі глоду оточували схожі на привиди дерева з білими стовбурами. Численні тіні здавалися живими. Однак на ґупізирян, що зійшли на берег, ніхто не нападав — сутичок не було. Жодних лучників у кущах. Довкруж холод і порожнеча. Тиша й темрява, здавалося, вичікували свого часу.