— Що далі заманять нас у пітьму, то більше матимуть переваг, — сказав Рашид. — Вони добре знають, що ми прийдемо, адже в них у полоні Бачет.
«Раніше здавалося, що Любов може здолати все на світі, — думав Гарун. — Тепер виходить, що вона намагається зробити з нас спочатку дурних мавп, а потім стерти на порох».
Було захоплено береговий плацдарм і розбито намети для ґупізирянського табору. Генерал Фоліант і принц Боло послали Лепетуху за Рашидом Халіфою. Гарун зрадів появі Сторінки й пішов разом з татом.
— Казкарю! — вигукнув Боло своїм задиркуватим голосом. — Настав час провести нас до чупвальських наметів. На кону велика справа! З порятунком Бачет зволікати не можна!
Тож Гарун і Лепетуха разом з генералом, принцом і Шахом-Казна-Що пробралися через зарослі глоду, щоб розвідати обстановку; і тут Рашид зупинився й мовчки показав на щось пальцем.
Там виднілася невелика галявина, на якій стояв чоловік, що скидався на тінь, а в руці тримав меч з лезом темним, як ніч. Чоловік був один, але весь час крутився, підстрибував, копав ногами й махав мечем, наче бився з невидимим ворогом. Коли вони підійшли ближче, Гарун здогадався: чоловік, фактично, б’ється зі своєю тінню, яка протистоїть йому з таким же завзяттям, умінням і люттю.
— Погляньте, — прошепотів Гарун, — рухи тіні не збігаються з рухами чоловіка.
Рашид поглядом наказав Гарунові мовчати, хоча Гарун мав слушність: тінь мала свою власну волю. Вона пригиналася й присідала, вона розтягувалася до розмірів тіней, що лягають від вранішнього сонця, і стискалася до полудневої тіні. Її меч то довшав, то коротшав, а тіло постійно звивалося й змінювалося. Як можна сподіватися на перемогу над таким ворогом, гірко розмірковував Гарун.
Ноги тіні з’єднувалися з ногами Воїна, а решта тіла була цілком незалежною. Здавалося, що (порівняно зі звичайними світом) тінь у світі темряви мала нечувану силу. Страхітливе видовище.
Воїн також був гідний подиву. Його довге пряме волосся, зав’язане у хвіст, звисало аж до пояса. Його обличчя було зеленого кольору, губи — яскраво-червоного, брови й очі обведені чорним, а на щоках — білі смуги. Масивний бойовий одяг складався зі шкіряних наголінників, товстих наплічників і щитків на стегнах, що робили його навіть кремезнішим, ніж він був насправді. Воїнів атлетизм і вправність у фехтуванні перевершували все, що колись бачив Гарун. Хай би що тінь вигадувала, воїн їй ні в чому не поступався. І Гарун порівняв подумки їхній бій з красивим і вишуканим танцем, який виконувався у цілковитій тиші, коли музика звучить лишень у головах танцюристів.
Потім Гарун побачив очі Воїна, і його серце завмерло. Що за жахливі очі він мав! Білки — чорні, райдужна оболонка — сіра як сутінки, а зіниці — білі як молоко. «Не дивно, що чупвалам пітьма до вподоби, — подумав Гарун. — Удень вони сліпі як кажани, тому що їхні очі влаштовані навиворіт, як той ненадрукований неґатив».
Спостерігаючи за бойовим танцем Воїна, Гарун думав про дивну пригоду, що сталася з ним. «Як багато протилежностей зіштовхується у війні між країною Ґуп і країною Чуп, — дивувався він. — Одна — світла, друга — темна. Одна — тепла, друга — холодна. Одна — безперестанку розмовляє і здіймає ґвалт, друга — мовчить німотою. Ґупізиряни люблять Океан, чупвали намагаються його отруїти. Наскільки ґупізиряни люблять Оповіді й живу Мову, настільки чупвали, здається, це все ненавидять. Це була війна між Любов’ю (до Океану чи принцеси) і Смертю (саме цього хотів Культмайстер Хаттам-Шуд для Океану і принцеси).
«На перший погляд усе ніби просто», — сказав він сам собі. Однак танець Воїна Тіні показав, що тиша має свою красу й привабливість (так само як балаканина може бути позбавлена витончености й бути огидною); Рухи можуть бути настільки ж благородними, як і Слова; а істоти темряви можуть бути так само привабливими, як діти світла. «Якби ґупізиряни і чупвали так не ненавиділи одне одного, — думав він, — то могли б вважати одні одних досить цікавими. Протилежності, як то кажуть, сходяться».
Саме в цю мить Воїн Тіней завмер, глянув страшними очами на кущ, за яким присіли ґупізиряни, й послав свою Тінь простісінько до них. Вона сягнула навіть далі, весь час тримаючи в руці надзвичайно довгий меч. Воїн Тіні (вклавши у піхви меч, що не вплинула на його Тінь) повільно наближувався до сховку ґупізирян. Він люто, ніби в якомусь танці ненависти й гніву, розмахував руками. Дедалі швидшими й дедалі рішучішими були його рухи, а тоді, ніби з відразою, він опустив руки й почав (о жах!) говорити.
Розділ VIII
Воїни Тіней
Намагання здобутися на якесь слово перетворило і так вражаюче обличчя Воїна Тіней (зелена шкіра, яскраво-червоні губи, білі смуги на щоках) у страхітливо спотворене.
— Ґоґоґоль, — заґелґотів він. — Кахикахикахи, — закашляв він.
— Що? Що таке? Що він каже? — голосно запитав принц Боло. — Нічого не второпаю.
— Ну й артист, — прошепотіла Лепетуха до Гаруна, — цей наш Боло. Вдає такого сердитого, хвацького, і думає, ніби ніхто не помічає, що його душа сховалася в п’яти.
Гарун дивувався, чому Лепетуха, маючи невисоку думку про принца Боло, залишалася у нього на службі. Проте не сказав їй у відповідь жодного слова, почасти не бажаючи почути від неї щось їдке й глузливе, а почасти тому, що вона починала йому подобатися й будь-яка її думка видавалася цікавою; до того ж над ними нависла велетенська Тінь з величезним мечем, а ще Воїн Тіней щось белькотів і шипів зовсім неподалік, тому час для балачок був не надто підходящий.
— Кажуть, що люди в країні Чуп через декрети Культмайстра тепер майже не говорять, тож не дивно, що Воїн Тіней утратив голос, — пояснював Рашид Халіфа принцові Боло, на якого сказане не справило враження.
— Мене обурює, — казав він, — чому деякі люди не можуть говорити, ну, як усі. Мене це просто вбиває.
Воїн Тіней, не звертаючи уваги на принца, продовжував швидко жестикулювати, повернувшись до Рашида, й навіть зумів каркнути кілька слів.
— Мудра, — казав він. — Мор-Ду-Ва-Ти-Аб-Гі — Ная-Но-Вий-Рік.
— Отже, він хоче мордувати, вбивати, — вигукнув Боло, вхопившись за руків'я меча. — Зараз я йому помордую. Зараз я йому повбиваю.
— Боло, — промовив генерал Фоліант, — замовкніть будь ласка. Хай йому грець! Нічого не розумію! Але він хоче щось сказати.
Рухи Воїна Тіней зробилися ще різкішими й навіть трохи розпачливими: він всіляко викручував пальці, під різними кутами тримав руки, показував на різні частини свого тіла й хрипло повторював:
— Мудра. Мор-Ду-Ва-Ти. Аб-Гі-Ная-Но-Вий-Рік. Рашид Халіфа ляснув себе по лобі.
— Я зрозумів, — пояснив він. — Який же я дурень! Він увесь час з нами розмовляє.
— Не будьте смішним, — втрутився Бол. — Ви називаєте бекання-мекання розмовою?
— Він розмовляє жестами, — відповів Рашид, дуже стримано реагуючи на випад Боло. — Він послуговується Мовою Жестів. Він нічого не казав про мордування, але сказав Мудра. Це його так звати. Він відрекомендував себе! «Мудра розмовляє мовою абгіная», — ось що він казав. Абгіная — це назва найдавнішої
Мови Жестів, яку мені довелося колись вивчити.
Мудра і його Тінь одразу почали енергійно кивати головами. Тінь також заховала свій меч у піхви й почала жестикулювати так само швидко, як і сам Мудра, тому Рашидові довелося прохати:
— Заждіть! Будь ласка, по одному й повільніше. Я вже давно не практикувався і для мене це надто швидко.
«Послухавши» хвилю-другу руки Мудри і його Тіні, Рашид обернувся до генерала Фоліанта й принца Боло з усмішкою.
— Усе гаразд, — сказав він. — Мудра — наш друг. Нам пощастило, бо ми тут говоримо не з ким-небудь, а з Наймогутнішим Воїном країни Чуп, якого майже всі чупвали вважають другою особою після самого Хаттам-Шуда.
— Якщо він друга особа після Хаттам-Шуда, — вигукнув принц Боло, — то нам справді пощастило. Давайте схопимо його й закуємо в кайдани, а тоді скажемо Культмайстру, що звільнимо його тільки тоді, коли вони повернуть нам живу й здорову Бачет.