А тоді те й сталося, Неймовірне. Рашид видерся на кін перед безкраїми джунглями людей. Гарун спостерігав за ним з краю сцени, відтак сердешний казкар розтулив рота, натовп заверещав від захвату, а Рашид Халіфа, стоячи з роззявленим ротом, збагнув, що у роті у нього нема геть нічогісінько, так само як у серці.
— Кар, — це все, на що він спромігся. Шах-Казна-Що лишень і зміг вимовити щось на кшталт дурної ворони: — Кар, кар, кар.
Потому їх зачинили в неймовірно задушливому офісі, а двоє вусатих чоловіків у жовтих картатих штанах кричали на Рашида, звинувачуючи його в одержанні хабара від їхніх суперників, і погрожували відтяти язика й іще деякі органи. А Рашид зі сльозами на очах не переставав повторювати, що не розуміє, чому він раптом вичерпався.
— У Долині К все буде як слід, все буде чудово!
— Присягався він.
— Ну, гляди! — кричали вусаті. — Бо твоє горло вмить позбудеться брехливого язика.
— Коли відлітає літак до Долини К? — втрутився Гарун, сподіваючись розрядити обстановку. (Він знав, що потяги в гори не йдуть.) Розлючені чоловіки зарепетували ще голосніше.
— Літак? Літак? Татусь із себе слова не витисне, а синочок хоче літака! Нема для тебе літаків, панночку. Поїдеш з татусем у смердючому автобусі.
«Знову я винен, — думав Гарун у відчаї. — Через мене все й почалося. Навіщо комусь потрібні твої казочки? Запитав я у тата, і його серце не витримало. Тепер доведеться все виправляти. Треба щось робити».
Але от біда — він не знав, що саме йому робити.
Розділ ІІ
Поштовий автобус
воє крикливих чоловіків запхали Рашида й Гаруна на обтягнене червоним оксамитом заднє сидіння старенького авто й під гучну музику з дешевенького радіо ще голосніше репетували про ненадійність казкарів, аж поки не під'їхали до заржавілих воріт Автостанції. Випхали Гаруна й Рашида з авто без жодних церемоній.
— А гроші на дорогу? — Запитав Рашид з надією, проте дядьки лишень загорлали:
— Ще грошей хоче? Нахаба! Нахабний виродок!
— І на великій швидкості поїхали, змушуючи собак, корів і жінок, що несли на головах кошики з фруктами, відсахуватися на узбіччя дороги. Від авта ще якийсь час долинала гучна музика й лайка.
Рашид навіть погрозити кулаком їм услід не спромігся. Через запилюжений двір, стіни довкола якого були обклеєні дивними попередженнями, Гарун поплентався за Рашидом до Квиткової Каси:
Було й таке:
А ще таке:
— Ще би повісили попередження про заборону кричати на пасажирів, що їдуть на задньому сидінні, — пробурчав Гарун, а Рашид пішов купувати квитки.
Пасажири, замість того, щоб стати в чергу біля касового вікна, починали чубитися через найменшу дрібницю, бо кожен хотів купити квиток першим, а позаяк кожен з них мав курча, дитинча, чи якусь іншу поклажу, то всі вони ставали учасниками ґрандіозної штовханини, над якою літало пір'я, іграшки й капелюхи. Проте час від часу з юрби виринав у пошматованому одязі очманілий пасажир й переможно махав клаптиком паперу — своїм квитком на автобус! Глибоко вдихнувши, Рашид пірнув у саму гущавину.
У дворі, де стояли автобуси, здіймалися невеликі хмарки, схожі на маленькі пустельні смерчі. Гарун здогадався, що ці хмарки здіймають люди. Річ у тому, що пасажирів було значно більше, ніж місць в автобусах, до того ж, ніхто не знав, який автобус має відправлятися першим, а це дозволяло водіям трохи познущатися з пасажирів. Хтось з водіїв заводив мотор, поправляв дзеркала й вдавав, що от-от вирушає в дорогу. Юрба пасажирів одразу підхопила чемодани, скручені постелі, папуг, транзисторні приймачі й бігла до нього. А він глушив мотор з невинною усмішкою; в іншому кінці подвір'я вже інший водій заводив інший автобус, і пасажири бігли туди.
— Так нечесно, — промовив Гарун уголос.
— Авжеж, — прогудів чийсь голос позаду нього, — але ж, але ж, але ж погодься, збоку вони здаються такими кумедними!
Гучним голосом, як виявилося, говорив здоровань з великою чуприною на маківці, що стирчала, як гребінь папуги. Його обличчя також було дуже заросле; Гарунові спало на думку, що волосся в нього якесь дуже «пір'ясте». «От дивина, — подумав він. — І що тільки змушує мене про це думати? Якась дурниця».
Дві хмари пасажирів зіткнулися між собою з дзеньканням парасольок, маслоробок, сандалів, і Гарун, ні з того ні з сього, розреготався.
— А ти хлопець те що треба, — прогудів здоровань з пір'ястим волоссям. — Бачиш і кумедну сторону! Сам по собі нещасний випадок — справа сумна й жорстока, але ж, але ж, але ж — Бах! Трах! Та-ра-рах! — як не розреготатися! — Тепер здоровань устав і поклонився. — До ваших послуг! — промовив він. — Мене звати Алеж. Я — водій Поштового Експрес-Автобуса Номер Один до Долини К.
Гарун вважав за потрібне також уклонитися:
— А мене звати Гарун. Відтак додав:
— Якщо ви справді хочете зробити послугу, то допоможіть.
— Це просто так кажуть, — відповів пан Алеж. — Але ж, але ж, але ж я не заперечую! Кожен вислів — гнучка річ; його можна гнути, а можна не гнути й залишити прямим. Але ж Алеж прямий чоловік, не якийсь там крутій. Чим можу прислужитися, юний пане?
Рашид часто розповідав Гарунові про дорогу з Міста Г до Долини К, яка серпантином вилася через Перевал Г до тунелю І (також відомого як Д). На узбіччі дороги лежить сніг (казав Рашид), а в ущелинах літають барвисті казкові птахи; а коли дорога з Тунелю виходить на поверхню, то перед подорожнім відкривається найвеличніший краєвид у світі — панорама Долини К із золотими полями, срібними горами й Безрадісним озером у самому її серці; краєвид нагадує чарівний килим, який чекає і думає, хто ж би на ньому захотів прокататися.
— Ніхто не сумує, дивлячись на таку красу, — казав Рашид, — а от незрячість для сліпого — подвійне лихо.
Тому Гарун попрохав пана Алежа зарезервувати їм передні місця в Поштовому Автобусі аж до Безрадісного озера й пообіцяти, що Поштовий Автобус виїде з Тунелю І (також відомого як Д) ще до заходу сонця, бо інакше вони нічого не побачать.
— Але ж, але ж, але ж, — заперечив пан Алеж, — уже пізня година… — А побачивши, що Гарун засмутився, він широко всміхнувся й сплеснув у долоні. — Але ж, але ж, але ж що тоді? — вигукнув він. — Чудовий вид! Розвеселити сумного татуся? До заходу сонця? Жодних проблем.
Тому Рашид, вибравшись хиткою ходою з Квиткової Каси, побачив Гаруна, що стояв на приступці заведеного Поштового Автобуса з двома вільними місцями.
Решта пасажирів, захеканих після довгої біганини, вкритих товстим шаром пилу, який змішався з потом і перетворився на грязюку, зиркали на Гаруна зі змішаним почуттям заздрощів і побожности. Рашид був не менше ошелешений.
— Я вже колись казав, юний Гаруне Халіфо, у тобі є щось більше, ніж бачить око, що кліпає.
— О-го-го! — заревів пан Алеж, виявившись так само збудливим, як і всі працівники поштової служби. — Варум! — додав він і втопив газову педаль у підлогу.
Поштовий автобус прогуркотів через ворота Автостанції, мало не зачепивши стіни, на якій Гарун прочитав:
Усе швидше й швидше їхав Поштовий Автобус; пасажири вищали й верещали від збудження й страху. Село за селом минав пан Алеж на повній швидкості. Гарун зауважив, що в центрі кожного села на автобусній зупинці стояв чоловік з великим поштовим мішком, і цей чоловік спочатку дивився на них збентежено, а потім люто, бо Поштовий Автобус минав його, так і не пригальмувавши. Гарун також побачив, що в задній частині Поштового Автобуса був спеціальний відсік, відокремлений від решти салону дротяною сіткою, і цей відсік був набитий поштовими мішками, схожими на ті, з якими в центрі кожного села стояли сердиті чоловіки, що потім помахували їм услід кулаками. Пан Алеж, мабуть, забув про пошту!
— А чи не треба нам зупинитися й забрати листи? — нарешті поцікавився Гарун, нахилившись уперед.