«Якщо Рашид з таким же тріскотом провалиться в Долині К, як і в Місті Г, — подумав Гарун, — то цей панисько заспіває іншої». Проте, здавалося, Рашиду лестощі подобалися, а з усім, що його веселило, наразі треба було миритися.
— Мене звати, — промовив прилизаний панисько, злегка вклонившись і цокнувши каблуком об каблук, — Алежбо.
— Майже так само як водія Поштового Автобуса! — вигукнув Гарун, а прилизаний пан зі щурячими вусами, заламавши руки, з жахом зойкнув:
— Який там водій автобуса! О, Мойсею-мученику! Ти хоч знаєш, малий, з ким ти говориш? Що спільного між мною і якимось шоферюгою?
— Прошу пробачення, я… — було почав Гарун, але пан Алежбо, задерши ніс, вже віддавав через плече накази:
— До озера, шановний пане Рашид. — командував він. — Носії, візьміть його речі!
До Безрадісного озера йшли вони хвилин п'ять, і тепер Гарунові не на жарт зробилося зле. Адже пана Алежбо з його свитою (а тепер до неї входили ще й Рашид з Гаруном) супроводжували рівно сто один до зубів озброєний солдат; а на обличчях простих людей Гарун весь час помічав ворожий вираз. «У цьому місті щось не так», — подумав Гарун. Якщо хтось живе в сумному місті, то смуток інших одразу впізнає. Він вловлює його запах у нічному повітрі, коли розсівається чад від авто, і лишень вночі місячне сяйво робить усе привітнішим. Ще вчора Рашидові здавалося, що Долина — найвеселіша місцина, але тепер цілком зрозуміло — сюди прийшло лихо.
«Яку популярність може мати Алежбо, якщо для своєї безпеки він наймає стількох солдатів?» — міркував Гарун і намагався пошепки сказати Рашидові, що, можливо, цього прилизаного паниська не варто підтримувати на виборах, але неподалік були солдати. До того ж, вони вже підходили до озера.
Човен у вигляді лебедя вже чекав на них біля берега.
— Усе найкраще для вельмишановного пана Рашида, — улесливо говорив пан Алежбо. — Сьогодні ви мій гість і заночуєте у найкращому плавучому готелі. Сподіваюся, він не видасться такій преславній людині надто скромним.
Говорив він ввічливо, проте наче хотів образити Рашида. Навіщо Рашид домовлявся з ним? Охоплений роздратуванням, Гарун сів у човен, а веслярі у військових одностроях почали греби.
Гарун поглянув у воду Безрадісного озера. Здавалося, дивні потоки, пересікаючись, ткали вишукані візерунки. Човен-лебідь проплив наче повз якийсь килим, розстелений на поверхні води.
— Город на воді, — пояснив Рашид Гарунові. — З коріння лотоса вони сплітають килими і просто на озері вирощують овочі. — В його голосі почулися сумовиті нотки, і Гарун прошепотів:
— Не сумуй!
— Сумуєте? З якого б то дива? — почав Пихатий Алежбо. — Невже великий пан Рашид незадоволений прийомом?
Ніколи нічого Рашид не міг вигадати про себе, тому відповів:
— Ні, пане, це — особисте.
«Навіщо ти йому про це розповів?» — думав Гарун сердито, проте Пихатому Алежбо сподобалася відвертість.
— Не треба так перейматися, незрівнянний пане Рашид, — вигукнув він нетактовно. — Одна покинула вас, що ж у морі є багато іншої риби.
«Риби?» — гнівно подумав Гарун. — «Він сказав «риби»?» Його мама була рибою-лящем? А може, може, рибою-угром або рибою-акулою? Ні, Рашидові слід добряче намнути боки цьому задиркуватому Алежбо!
Казкар байдужно опустив руку у воду Безрадісного озера.
— Доведеться пройти довгий-довгий шлях, поки знайдеш Рибу-Ангела, — зітхнув він.
І ніби у відповідь на його слова погода змінилася. Подув гарячий вітер, по воді на них швидко насувався туман. За мить вони вже нічого не бачили.
«Яка там ще Риба-Ангел, — подумав Гарун, — коли я не можу намацати кінчика носа».
Розділ ІІІ
Безрадісне озеро
арун уже відчув запах біди в нічному повітрі, бо несподіваний туман однозначно смердів смутком і журбою. «Нам треба було залишатися вдома, — подував він. — Там теж не бракує похмурих облич».
— Фу! — пролунав голос Рашида Халіфи крізь зеленаво-жовтий туман. — Звідки той запах? При — знавайтеся!
— Це Туман, — пояснив Гарун. — Туман нещастя. І тут почувся глос Пихатого Алежбо:
— Шановний пане Рашид, видається мені, що хлопчина зіпсував повітря, а тепер хоче замести сліди. Боюся, він нагадує людей з дурної Долини К, яким так до вподоби всілякі вигадки. З чим мені тільки не доводиться миритися! Мої вороги наймають усіляких шибайголів, що затуркують людям голови байками про мене, а тим дурням таке лишень подавай. Ось чому, красномовний пане Рашид, я звернувся до вас. Оповідки мають бути бадьорими й похвальними, люди повірять вам, люди звеселіють і проголосують за мене.
На встиг пан Алежбо доказати речення до кінця, як озером подув різкий і палючий вітер. Туман розсіявся, і гарячий вітер обпалював їхні обличчя, а вода в озері аж збурилася.
— Озеро аж ніяк не Безрадісне, воно, радше, Бурхливе! — Після останнього слова Гаруна раптом осяла думка:
— Країна Настроїв! — вирвалося у нього.
Саме так називалася одна з найулюбленіших оповідок Рашида Халіфи. В ній ішлося про казкову країну, що постійно мінялася, залежно від настрою її мешканців. У країні Настроїв, якщо навколо було досить веселих людей, сонце могло світи навіть всеньку ніч, аж поки людям не набридав безкінечний день; тоді наступала дратівлива ніч, сповнена всілякого бубоніння й незгод, коли повітря ставало настільки густим, що й не вдихнеш. Коли людей охоплював гнів, двигтіла земля, а коли люди були збентежені чи певні у чомусь, країна Настроїв перетворювалася на суцільний безлад — обриси будинків, стовпи ліхтарів, автомобілі розпливалися, як зображення на картині з потьоками фарби, тож важко було навіть сказати, де річ починається, а де закінчується.
— Хіба ні? — запитав Гарун тата. — Ти ж мені розповідав!
Гарун мав рацію. Як тільки Рашид засумував, Туман Лиха огорнув човен-лебідь, Пихатий Алежбо кипів від злости, тож не дивно, що подув такий гарячий вітер!
— Країна Настроїв — це лишень казка, Гаруне, — відповів Рашид, — а ми в реальному світі!
Гарун, почувши татове «лишень казка», зрозумів, що Шах-Казна-Що сильно пригнічений, бо лишень з великого відчаю міг він сказати такі страхітливі слова.
Тим часом Рашид сперечався з паном Пихатим
Алежбо:
— Але ж ви не хочете, аби я розповідав людям лишень солоденькі казочки? — заперечив він йому.
— Гарні оповідки не обов'язково мусять бути такими. Людям можуть подобатися й найсумніші оповіді.
Пихатий Алежбо розлютився.
— Дурниці! Дурниці! — кричав він. — Умови, на яких я вас найняв, кришталево прозорі! Для мене, будь ласка, розповідайте лишень життєрадісні саги. Жодних плаксивих зітхань! Хочеш гроші — розповідай хороше.
Тут вітер подув з подвійною силою; Рашид поринув у мовчазну печаль, озером до них понісся зеленувато-жовтий туман із смородом убиральні; вода стала ще сердитішою, перехлюпувалася через облавок човна-лебедя й небезпечно хитала його з боку на бік, ніби відповідала на лють Алежбо (і треба сказати, також на дедалі більший гнів Гаруна через поведінку Алежбо).
Знову туман огорнув човен-лебідь, і знову Гарун нічогісінько не бачив. Він лишень чув панічні крики людей в одностроях на веслах:
— Ой, ой! Потонемо!
А також зойки розлюченого Пихатого Алежбо, який сприймав погодні умови як особисту образу; і що більше було зойків і криків, то бурхливішою ставала вода, а вітер ще гарячішим і несамовитішим. Від спалаху блискавок під гуркіт грому туман раз за разом осявало неоновим світлом.
І тут Гарунові спало на думку застосувати свою теорію про Країну Настроїв на практиці.
— Гаразд, — вигукнув він у тумані. — Слухайте мене. Це дуже важливо. Всі замовкаємо. Ані пари з вуст. Стулити роти. Мертва тиша на рахунок три. Раз, два, три.
У його голосі зазвучали владні нотки, що здивувало і його, і всіх інших, внаслідок чого і Пихатий Алежбо, і люди в одностроях на веслах послухалися його без зайвих слів. Одразу стих пекельний вітер, перестало блискати й гриміти. Гарун зусиллям волі спробував приборкати своє роздратування Пихатим Алежбо — і хвилі вщухли, як тільки йому це вдалося зробити. Однак смердючий туман не зникав.