- Емма, – ззаду почувся голос Фелікса.
«Що, вибачатись буде, що не вберіг свою молодшу сестричку?»
- З тобою все добре? Що він устиг зробити?
«Оу, то ти подробиці просто дізнатись прийшов, так?»
- Він забрав твій запах.
«Боже, ну навіщо я це сказала? Щось мій мозок взагалі відмовляється функціонувати …»
- Хочеш його повернути? – запитує Антоша, зіходячи все ближче і ближче.
- Так, – вимовляю я і відразу ж відчуваю тепло його тіла, яке поступово огортає мене, заповнюючи всі куточки мого нутра.
- Тобі не здається, що тут трохи прохолодно?
«Доки ти поруч, мені тепло.»
- Все ж краще ніж там, внизу.
- То що він зробив? Я ж повинен знати, за що робив йому ніс, – посміхнувшись промовив Фелікс.
«Він знову вдарив товариша?»
- Ти ще довго будеш калічити людей через мене? Даніїл лише хотів поцілувати мене, а я, вибачившись, спокійно йому відмовила.
- То чому ж він ладен був роздягнути тебе прямо там? – гнівно глянув на мене Антон, узявшись за клаптик майки на мені.
- Не було такого! Ми просто танцювали.
- Ну так, звісно! Наче я нічого не бачив.
- Так? А навіщо ти взагалі слідкував за мною?
- Бо я турбуюсь за тебе… Ти ж мені як сестра.
«Ти ж мені як сестра… Чому ці слова такі болючі для мене? То я для нього лише як сестра, так?
Блін, мої очі наповнюються слізьми. Треба скоріше звідси тікати.»
Я чимдуж вириваюсь із обійм Антона; пробігаю крізь парочку, що шукає собі кімнату; опиняюсь на першому поверсі та направляюсь у кухню. Я хочу пити, прошу дати мені якийсь напій у незнайомого хлопця і через мить отримую прохане. Роблю перший ковток і відразу ж розумію, що це щось алкогольне.
«Блін, що ж я роблю? Ну то й добре, нічого зі мною від цього ковтка не станеться.»
Алкоголь відразу ж ударяє в голову, а потім настає момент насолоди цим оп’янінням. Я розумію, що не хочу зупинятись. Моє тіло просить ще: роблю ще один ковток і направляюсь у центр залу.
«Мені добре; хочеться на декілька хвилин просто вимкнути свою свідомість.»
Я починаю двигатись у такт музиці. Я чую якусь знайому пісню, проте не можу згадати її назву. Закриваю очі та просто пливу за течією рухів свого тіла. Я знаю, що всі перешіптуються і критикують; розумію, що хтось свердлить мене своїм поглядом, найбільше з поміж інших. Відкриваю очі… Фелікс. Він носиться по всьому холу, зачіпає людей та щось випитує. Але при цьому все одно не відриває свого погляду від мене.
«Цікаво, він про мене зараз щось запитує? Хоче дізнатись, чому я веду себе так пошло і розбещено?»
Навколо мене організувалося коло з дівчат та хлопців. Поміж ними, намагається пробратись Антоша, розпихаючи усіх зі свого шляху. Я знову відчуваю неприємну грудку в горлі; зупиняюсь, не в змозі вже управляти своїм тілом.
Відключаюсь… знову; відчуваючи сильно виражений запах ванілі.
5
Розумію, що моє тіло знаходиться у русі, проте ноги не торкаються землі.
«Хтось несе мене. Запах ванілі… так, це мій Фелікс. Мій Фелікс? І з яких це пір я вважаю його своїм?»
Я все ж вирішую відкрити очі та підвести голову вверх. Коли Антоша помічає мій погляд на собі, то прижимає мене до себе ще сильніше. Перед дверима кімнати, Фелікс обережно опускає мене на підлогу, продовжуючи підтримувати за талію; просить ключ від дверей, відкриває їх та, знову взявши мене на руки, заносить до кімнати і кладе на ліжко.
«Боже, як же хочеться попросити його, щоб він не залишав мене; щоб залишився тут зі мною; щоб дав відчути його тепло поруч.»
Антоша вкриває мене одіяльцем та направляється до дверей.
«Ні, я не можу його відпустити; не зараз. Він потрібен мені.»
- Зостанься зі мною, будь ласка.
Хлопець залишається стояти у дверях.
«Що ж мені зробити, щоб він залишився?»
- Я боюсь залишатись тут сама, – вимовила я саме тоді, коли десь у коридорі почулись п’яні хлоп’ячі викрики.
Мабуть, саме це і стало поштовхом до того, що Фелікс закрив двері зсередини та приблизився до ліжка.
- Мені здається, що моя голова зараз вибухне, – ледь чутно прошепотіла я.
- Ось, тримай, – Антоша протягнув мені якусь таблетку. – Зараз принесу води, почекай.
Через хвилину Фелікс повернувся зі склянкою води; він допоміг мені сісти, щоб я могла прийняти пігулку. Коли я знову повернулася у лежачий стан, хлопець сів коло мене.
- Звідки в тебе таблетки з собою?
- Це я в твого брата попрохав, коли зрозумів, що ти дуже випивша.
- Я випивша? Але ж я зробила лише пару ковтків.
- Оу, це ж ти не знаєш…
- Не знаю що?
- Артем із Міленом добавили віскі до всіх безалкогольних напоїв, що були у холодильнику; ось чому вони всі були повідкривані.
«Скільки ж це тоді я випила!»
- І давно ти про це знаєш?
- Відколи побачив сп’янілу тебе і почав шукати придурка, який дав тобі випити… Почекай, а що ти тоді мала на увазі, коли сказала, що зробила лише пару ковтків?
- Мені хотілось пити, я попрохала чого-завгодно і мені, я так дума, дали щось алкогольне, бо напій відразу ж ударив у голову.
- І ти все одно продовжувала пити?
«Ох, це звучить не як запитання, а як констатування факту.»
- Так, просто… хотілось забутись.
- Навіщо? Щось сталось? Тебе хтось образив?
«Він не розуміє… не розуміє, що образив мене вінтим, що відновиться до мене як до сестри.»
- Ні, просто… я не можу цього сказати.
«Блін, я не знаю, як йому пояснити. Ох, ще й сльози підступають все ближче.»
- Ей, ну чого ти? Будь ласка, заспокойся… Ти повинна сказати; тобі відразу ж стане легше.
- Добре, ти обіцяєш, що залишишся тут, якщо я тобі розкажу?
- Так, звісно.
Фелікс піднявся з ліжка, закрив двері на замок та, забираючись до ліжка, запитав:
- Ти ж не проти, якщо я зніму свою футболку? Тут дуже жарко.
- Угу, – пробурмотіла сонно я, намагаючись не дивитись на напівголого хлопця перед собою.
«Ось він і ліг до ліжка. Що ж він мовчить? Чому не випитує щодо того, чому я хотіла забитись? Чому… він підсовується до мене? Так, я відчуваю, що він обіймає мене. Не знаю чому, проте я не боюсь його: не боюсь його дотиків, хоча вони і змушують моє тіло здригатись; не боюсь, що він зараз так тісно прижатий до мене.»
Коли я вирішую комфортніше вмоститись, то розумію, що моя майка трохи задерлася доверху, і тепер частина моєї спини торкається живота Антона.
«Цікаво, що прямо зараз відчуває Фелікс? По його тілу також проходить електричний струм, чи для нього ці наші дотики нічого не значать?
Ні, тільки не це: я відчуваю, що поступово занурююсь у сон. Будь ласка, тільки не зараз, коли мене переповнюють такі почуття.»
- То може все ж розповіси мені про те. Що тебе змусило захотіти забутись? – наче крізь сон, прозвучав голос Антоші.
- Вибач, я так хочу спати, – прошепотіла я.
- Розумію. На добраніч, принцеса.
«Він назвав мене принцесою. Посмішка не сходить з мого обличчя.»