Хлопець повільно піднімається з ліжка, а потім допомагає встати мені.
«От і добре, бо ноги мої зараз неймовірно трусяться.»
У цілковитій тиші ми, нарешті, взуваємось та виходимо з кімнати.
«Ой, ми не подумали про одну річ: ніхто ж не знає, що я спала з Антоном у одній кімнаті. Проте мені все рівно; тим паче, що тільки-но він узяв мене за руку.»
- Усім доброго ранку, – вимовляє Фелікс, і всі відразу ж повертають голови в нашу сторону.
- Оу, привіт. Ми трохи не очікували тебе тут побачить, – каже Артем, а потім, глянувши на наші переплетені з Антошею пальці, продовжує. – То ви нарешті разом?
- Що ти маєш на увазі? – наче не розуміючи, уточнює Фелікс.
- Артем, відстань від них. Тобі більше робити нічого, як до людей чіплятись? – вступив у розмову Остап.
- Антон, знаєш, мені все одно як ви там із Еммою називаєте свої відносини, проте не роби їй боляче. Добре? – це вже слова мого брата.
- Адам, я обіцяю, що не завдам їй болю.
«Ти вже завдаєш, Фелікс; вже завдаєш… Я справді не розумію, які в нас із тобою відносини.»
- Ей, чуваче, хочеш кави? – питає у Антона Остап, побачивши, що хлопцю не зробили напій, бо не знали, що він досі присутній у цьому домі.
- Ні, дякую, не треба.
- Можеш моєї кави надпити, якщо хочеш, – звертаюсь я до Фелікса, вказуючи на чашку. – Для мене це все одно забагато.
Хлопець довго дивиться просто мені у вічі, а потім дуже близько нахиляється і промовляє:
- Ні, дякую; не хочу втрачати смак твого тіла.
«Що він тільки-но сказав? Хіба таке кажуть сестрам? Ні, не можна так. То я йому все ж подобаюсь чи ні?»
Помічаю, що погляд хлопця напрямлений на екран телефону.
- Папа говорить, що буде тут за десять хвилин. Давай ми і тебе додому підкинемо.
- Добре, дякую.
Перед тим, як ми з Антоном вже збираємось вийти на вулицю, я повертаюсь до хлопців і випалюю:
- Дякую за те, що споїли. Завдяки вам, я прекрасно провела час… Проте якщо мама помітить, що я пила, то всю вину спихну на вас.
Хлопці глянули один на одного, а потім почали сміятись.
- Звертайся, коли що, – ззаду прозвучав голос Мілена, коли ми з Антоном вже виходили з будинку.
- А я не відіграв ніякої ролі у чудово проведеному тобою часі? – запитав у мене Фелікс, коли ми стояли на вулиці, очікуючи на його батька.
- Ти відіграв найвагомішу роль, – відповіла я, коли коло нас зупинився автомобіль.
На вулиці було холодно; і хоча я не казала хлопцю що в мене замерзли руки, він протягнув мені свою долонь, переплівши з моєю.
- Ти зараз куди, синку: додому чи знову десь бовтатися будеш?
- Оу, до речі, тобі ще треба свою рубашку забрати, – сказала я Антоші, згадавши, що він же переодягався у мене.
- Так, точно.
- То ти надовго залишишся у цієї дівчини? – звернувся батько до сина.
- Можеш деякий час побути в мене, якщо хочеш, – прошепотіла я .
«Тільки не відмовляйся, будь лавка. Побудь зі мною ще трохи.»
- А ти хочеш?
«Ну от і посмішка чортеняти…
Не ламайся. Скажи йому все так, як є. Не бійся.»
- Так, хочу.
- Так, пап, я залишусь у Емми на деякий час.
Вийшовши з авто Фелікс запитав:
- Твоя мама буде не проти, що я знову приперся до вас?
- Звісно ж ні. Ти сподобався їй… Дивно, мами немає вдома, – промовила я, коли ми вже зайшли до будинку. – А ось записка якась.
Я почала читати запис уголос:
Люба донечка. Ми з твоїм батьком нарешті знайшли спільну мову, а тому, в знак примирення, проведемо пару днів на нашій дачі.
Дзвонила твоя керівниця і сказала, що зі шкільним опаленням якісь негаразди, тому школа функціонувати не буде.
Ці два дні ти вдома сама. Вечірки не влаштовуй, хлопців не води.
Хорошого тобі проведення часу.
Цілую, мама.
- Хочеш сьогодні залишитись ночувати у мене? – зніяковіло запитав Фелікс.
- Ти що серйозно?
«Блін, це було б чудово. Я хочу, хочу, хочу цього.»
- Але що твої батьки на це скажуть?
- Яка різниця, що скажуть батьки? Я хочу, тебе запросити і запрошую: їм доведеться змиритись. То як?
- Я, звісно ж, не проти, але ти все одно повинен запитати дозволу в мами і тата.
- Окей, – на обличчі хлопця сіяла посмішка.
Коли Антоша подзвонив до матері та спитав дозволу, по його радісній посмішці, я відразу ж зрозуміла, що вона дала дозвіл.
«Страшенно хочеться спати, а це чортеня ще й ніжиться у моєму ліжечку, поки я збираю речі для ночівлі. Оу, треба з себе знімати майку Фелікса. Боже, яка ж вона крута; так хочеться залишити її собі… але ж так не можна; треба повернути .»
Мабуть, Антон помітив мою збентеженість, бо запитав:
- Щось сталось? Можеш розповісти, якщо хочеш.
- Ну, взагалі-то, твоя майка, вона…
«Ну і що мені йому сказати?»
- Хочеш залишити її собі? – посміхаючись, запитує хлопець. – Я не проти.
- Справді? Тоді…
- Тоді ти залишаєш її собі, але, ні в якому разі, не вдягаєш до весни.
- Ей, ну чому? – зробивши ображений вираз обличчя, запитала я.
- Принцеса, ти знущаєшся? Надворі мороз… я ж не можу тебе обнімати вічно, що зігріти.
«То він мене обіймає лише через це?»
- Мені треба прийняти душ та переодягнутись. Почекаєш тут?
- Так, добре, – відповів Фелікс, комфортно вмощуючись на ліжечку.
Коли я повернулася з ванної кімнати, юнак продовжував лежати, ледве не поринаючи у сон.
Сівши всередину авто, коли Ієн приїхав по нас, я зрозуміла, що мені дуже сильно хочеться спати. На годиннику було лише 16:52, проте я ледве змушувала себе не заснути прямо в машині.
«Наші з Антоном пальці знову переплетені. Мене це вже навіть і не дивує, хоча все одно відчувається невеличкий електричний заряд по тілу.»
Замислившись, я навіть не одразу зрозуміла, що комфортно примостилася на плече Фелікса… Через деякий час, я заснула.
7
Відкриваю очі та бачу перед собою знайому кімнату.
«Так, я точно тут колись була. Запах ванілі… Оу, це кімната Антоші.»
Відразу ж шукаю свій телефон та, побачивши, що зараз лише 21:03, вирішую встати та пошукати Фелікса. Опинившись на кухні, я нарешті знаходжу його.
- Виспалась, принцеса? – запитує хлопець, посміхаючись.
- Не зовсім, чогось не вистачало.
«А точніше: когось. Тебе, Фелікс; тебе не вистачало.»
- А може когось? – використовує юнак посмішку чортеняти.
- А може й когось… До речі, може мені варто познайомитись із твоєю мамою, а то якось негарно виходить.
- Ти спізнилась, принцеса. Батьки кудись поїхали, і я навіть не знаю, коли повернуться додому.
- Чому ти весь час називаєш мене принцесою?
- Не знаю, ти мені чимось нагадуєш якусь мультяшну дівчинку-принцесу.
- Чим же?
- Мабуть, загадковістю… А ще мені весь час здається, що тебе не існує; що ти можеш просто зникнути, і я назавжди тебе втрачу.
«Боже, таким серйозним я його ще ніколи не бачила. Невже він справді переживає щодо цього?»
- Я не хочу зникати з твого життя, – кажу я та повільно наближаюсь до Антоші.