- Ні, просто ти ласенький шматочок для дівчат.
«Ну й навіщо я це сказала?»
- Оу, ні. У мене був лише один поцілунок у житті. Дівчинку звали Анна; нам було по дев’ять, і нам стало цікаво, чому дорослі так люблять цілуватися.
- Ну і як? Ти, мабуть, цей поцілунок запам’ятав на все життя?
- Якщо чесно – ні. Ми з Анною тоді так і не зрозуміли, чому люди так люблять цим займатись.
Я бачу, що Антоші не лежиться спокійно на місці і він починає помітно нервувати.
- Принцеса, вибач, мені треба відійти.
Обережно переклавши мене на спину, юнак встає та виходить за двері.
«Ну чому він пішов? Усе ж було так добре. Йому щось не сподобалось? Він не хотів цього, так?»
Я не можу спокійно лежати, тому сідаю, повернувшись спиною до стіни.
«Ось і Антоша повернувся.»
Мовчить, лише п’є щось із чашки. Сідає на ліжко та пропонує напій мені.
- Що це? – запитую я. – Споїти мене вирішив?
- Так, гарячим шоколадом.
«Я вдихаю запах напою і розумію, що це наш із Феліксом запах.»
- Тут що ваніль?
- Так, точніше – ванільний цукор. Смачно?
- Дуже, дякую.
Антоша також робить ковток, ставить чашку на тумбочку та підсувається до мене.
- Ти хотіла б мати свій перший поцілунок зі мною?
«Так! Звісно ж хочу! Ох, треба заспокоїтись і знайти якусь розумну відповідь.»
- Так.
«Оу, ну так. Це дійсно розумна відповідь…»
Антоша лише мить дивиться мені у вічі, а потім наближається і ледь-ледь торкається моїх губ своїми.
«Боже, так! Єхууу! Як я хотіла цього! Це просто прекрасно…»
Поступово хлопець придає напору; а згодом, починає прикушувати мою нижню губу.
«Мені знову треба діти десь руки.»
Я повільно і обережно обхвачую руками шию юнака, боячись злякати його своїми діями. Антоша відкриває мої вуста за допомогою свого язика.
«Я відчуваю на губах смак шоколаду і ванілі: наш із Феліксом смак, один на двох.»
Від сорому я постійно хочу кудись діти свій язик, проте хлопець все одно знаходить його і переплітає зі своїм.
« Феєрверки.Саме з ними в мене зараз асоціюється наш із Феліксом поцілунок: коли по тілу, зі саженною швидкістю, проносяться мільйони частинок електричного заряду; коли настільки забуваєшся, що не в змозі нормально дихати; коли повністю напружуєшся від нескінченної насолоди. Так, я точно знаю, що цей поцілунок запам’ятаю на все життя.»
Коли ми з Антошею припинили наші поцілунки, я побачила, що його обличчя якесь… збентежене?
- Цей поцілунок нічого не змінює, так? Ми ж все одно залишимо наші відносини «брат – сестра»? – запитує хлопець.
«Що? Що він тільки-но сказав? То цей поцілунок нічого не значить, так? Фелікс, блін, ти ж обіцяв Адаму, що не завдаси мені болю. Ну от, зараз, я розревусь прямо тобі в обличчя.»
- Синку, ви вже прокинулись? Можете йти до нас: сніданок уже готовий, – наче крізь сон, я чую голос матері юнака.
- Так, мам; ми зараз прийдемо, – відповідає Антон, а потім звертається до мене. – Ну то що, щодо наших відносин?
- Так, звісно, цей поцілунок нічого не змінює.
«Блін, я зараз точно заплачу, якщо він не піде.»
- Можеш вийти, доки я переодягнусь?
- Добре; як завершиш, приходь до нас на кухню.
«Ні, я не хочу такого спілкування! Не хочу!»
Переодягнувшись, я відправилась на кухню, де нарешті познайомилася з мамою хлопця. Поснідавши, ми з татом Фелікса пішли до машини, чекати доки юнак переодягнеться, щоб поїхати з нами.
«Я не хочу зараз його бачити…»
- Ви можете, будь ласка, відвезти мене прямо зараз? Моя мама написала, що мені терміново треба бути вдома.
«Я брешу вам. Нічого мама мені не писала. Я просто не хочу зараз бачити вашого сина.»
- Звісно ж; я думаю, Фелікс не образиться на нас, – відповів Ієн та повіз мене додому.
Подякувавши за те, що підвезли; я попрощалася із батьком хлопця та пішла додому.
«На годиннику лише десята година ранку, а я вже не знаю, чим зайнятись упродовж дня. Мабуть, послухаю музику та помалюю трохи.»
Прослуховуючи свій плейлист та малюючи щось абстрактне; я захопилася цим заняттям. Почала звучати чергова пісня і я поступово вслуховувалась у її слова:
Скажи чому я маю страждати
Що можеш ти на це все сказати
Кожна хвилина, кожна мить
Все нагадує про нас
Та прощатися нарешті наступає уже час.
«Оу, з моєї абстракції почали вимальовуватись якесь обличчя.»
Згадай, чудовим був наш рідний край…
«Роблю останні штрихи малюнку… Блін, я намалювала його. Так, я намалювала портрет Фелікса.»
… І зникне вмить, що здавалося вічним.
«Мабуть, буде краще, якщо я перестану з ним спілкуватись.»
Телефон мигає від повідомлення. Закидаю свій малюнок на вікно, щоб і не бачити, а сама дивлюсь у мобільний і читаю:
Я завдав тобі болю, так? Був занадто напористим? Ти могла відразу мені сказати, я б припинив. Просто хотілось, щоб твій перший поцілунок був із людиною, яка тебе кохає… кохає тебе справжньою братерською любов’ю.
«Яка нахрен братерська любов, Фелікс? Брати не будуть так збуджуватись від поцілунку з сестрою. Так, ти завдав мені болю, але не фізичного… морального. Перестань, блять, строїть із себе люблячого брата!»
Швидко відповідаю на повідомлення Антона:
Та пішов ти…
«Так, я написала це. Ну от, він більше ніколи не захоче зі мною спілкуватися. На цьому все і завершиться.»
Знову прийшло повідомлення.
«Мабуть, написав мені якісь мати.»
Я прийду до тебе ввечері. Не тікай від мене, будь ласка.
«Що? Навіщо йому приходити до мене? Ще раз сказати, що між нами нічого бути не може? Блін, це довбане протиріччя, коли і побачити його хочеться і втекти куди подалі. Ну що ж, хай приходе, я просто не відкрию йому двері.»
Вирішивши пообідати, я заглянула до холодильника і зрозуміла, що їсти нічого.
«Ну що ж, доведеться іти до магазину.»
Швидко дібравшись до супермаркету, я помітила Адама та його друзів. Кузен помахав мені рукою, наче запрошуючи до них. Серед присутніх був мій брат, Ерік, Остап і Артем. Усі дивились на мене якось обережно… з нерозумінням.
- Щось сталось? – вирішила все ж запитати я.
- Мабуть, це ми в тебе повинні запитати, – сказав Остап, неприємно на мене глянувши.
- Блін, хлопці, я справді не розумію про що ви.
- Загалом, що у вас сталося з Антоном? – запитав Адам.