«Боже. Це ж, мабуть, так образливо. Як він ще тримається, щоб нікого не вдарити?»
Даня повертається та підходить до нас із Антошею:
- До зустрічі, сонце, – говорить він, поцілувавши мене у щічку, та знову повертається до хлопців.
- Це для тебе, – говорить Антоша, віддаючи квітку та цукерки.
- Дякую, проте не варто було… Вибачай хлопців, вони не зі зла.
- Та ні, вони праві.
- Не знаю; я так не вважаю… Хочеш зайти? – запитую, вказавши на будинок.
- Якщо ти не проти… – я перебиваю юнака.
- Була б проти – не запропонувала.
Коли ми зайшли до моєї кімнати, я почала прибирати обгортки з-під цукерок, якими ми насмітили з хлопцями. Фелікс довго стояв мовчки, а потім почав допомагати мені з прибиранням.
«Головне – не дивитись йому в очі. Головне – не… Ну от, глянула.»
Забираюсь на ліжко, щоб дотягнутись до упаковки з-під чіпсів та розумію, що Антоша також залазить на ліжко, нависаючи наді мною.
«Що ти, блін, робиш?»
Я лежу мовчки, не в змозі вимовити й слова. Через мить вирішую, перевернутись на спину.
«Ну, краще я б його не робила. Тепер очі Фелікса просто заворожують мене…»
- Не відпустю тебе, доки не розповіси у чому ж справа, – вуста Антоші розпливаються у посмішці чортеняти.
- Добре, – відповідаю я і замовкаю.
- Тобто ти нічого не скажеш? Будеш мовчати?
Я киваю головою.
- А якщо почну приставати?
Знизую плечима з пофігістичним виразом обличчя.
«Ти, блін, не розумієш, що я не зовсім-то і проти?»
Фелікс починає цілувати мої губи, ледь-ледь прикушуючи; спускається все нижче і нижче, і в кінці кінців його язик торкається моєї шиї.
«Я повинна зображувати байдужість; він не має думати, що я щось відчуваю.»
Фелікс припиняє свої поцілунки, дивиться на мене.
«Що я бачу? Біль? Страх? Образу? Ні, розчарування.»
Хлопець злазить з мене, перекотившись на спину.
«Я повинна йому все сказати. Можливо, він і справді не розуміє? Так, я вирішила; прямо зараз усе і скажу.»
- Людина, через яку я хотіла забитись на вечірці; людина, яка снилася мені у тому збоченому сні; людина, через яку я зараз себе так веду… – я зупинила свою розповідь.
«Блін, а це важко.»
- Даніїл, так? – запитує Антоша.
«Що? Він думає, що наші відносини з Данею справжні? Ох, дурень ти, Фелікс.»
- Ні, це не Даня. Це ти, Фелікс; ти.
«Так, я сказала це. Все, тепер мені повинно стати легше.»
Хлопець продовжує мовчати, а в мені накипає образа. Я всідаюсь на ліжкові так, щоб бачити обличчя юнака.
- І чому ти мовчиш? Ще щось хочеш почути? Ну то слухай: коли ти торкаєшся до мене, по тілу проносяться мільйони скаженних, електрично заряджених частинок, і дихання перестає нормально функціонувати; мені постійно хочеться відчувати тебе; хочеться відчувати твій смак, запах, тебе; мені хочеться відчувати тебе. А ти? Ти ж сам говорив, що не хочеш втрачати смак мого тіла! Які, блін, відносини під назвою «брат – сестра»? Хіба брат та сестра тримаються постійно за руки; пробують один одного на смак; цілуються, ледве дихаючи від задоволення? Ні, Фелікс, брат і сестра так себе не ведуть, – останні мої слова більше схожі на шепіт; я починаю захлинатись власними слізьми; намагаюсь почати нормально дихати.
Антоша встає з ліжка… і виходить із кімнати.
«Він не повернеться. Ніколи. Я втратила його. Це кінець.»
Я підриваюсь із ліжка та починаю крушити все, що потрапляє під руку: від удару розбивається моя улюблена чашка, речі з шафи опиняються на підлозі, розкидані по всій площі кімнаті. Я збираюсь кинути подушку в картину, що висить над моїм ліжком, проте чийсь погляд змушує мене повернутись назад.
«Фелікс. Що він тут робить? Він же мав піти.»
- Мабуть, я занадто довго шукав у вас на кухні ваніль, – говорить хлопець і посміхається.
«Посміхається? Невже його не бентежить те, що я тільки-но ледве не рознесла свою кімнату пух і прах? І що він ото таке приніс? Відчувається запах ванілі і… шоколаду.
Антоша підходить ближче, ставить чашку на стіл та обіймає мене.
«Ну навіщо. Фелікс, навіщо?»
- Знову братерська любов? – дивлячись йому прямо в очі, промовляю я.
- Принцеса, ти знаєш, який я боягуз та слабак?
- Ні; розповіси?
- Коли я вперше прийшов до нової школи, я побачив тебе: худеньку, мініатюрну дівчинку зі смішним коротеньким чорнявим волоссям та сіро-блакитними очима, у миленькому полосатому светрі та пишній юбочці, мов у принцеси. Я закохався; можливо, це смішно звучить, проте я закохався. Коли запитав про тебе у хлопців, мені сказали, що звешся «Міс Неприступність». Я знав, що для мене ти не зробиш виключення, тому вирішив себе вести як старший брат. Мені подобалось, що можна торкатись тебе, а потім усе спирати не те, що «ти мені як сестра». Проте тільки зараз я зрозумів, яким егоїстичним був. Пробач мені, будь ласка.
«Він закоханий у мене!»
Антоша починає цілувати мене: спочатку лоб, потім щоки, ніс, скули, вуста.
«Він любить мене. Я вірю йому.»
- Ти пам’ятаєш нашу першу зустріч? – несподівано запитав хлопець.
- Ну так: бібліотека.
- Хлопці сказали, що ти частенько там буваєш. Я ходив туди кожного дня, аж доки не побачив тебе там. Насправді, у мене є книга з творами Коцюбинського.
- Як ти міг? – сміючись, питаю я. – То ти все продумав заздалегідь?
- Ні, я лише знав, що ми повинні зустрітись у бібліотеці, а там, що буде – те й буде.
- А як щодо першого спільного миття рук? Чому ти пішов, хоча я й не проганяла тебе?
- Боявся, що ти зненавидиш мене після того, що я зробив, тому вирішив, що краще на певний час зникнути.
- То ти ніколи не сприймав мене як сестру? А як же твоя розповідь про твою зведену сестрицю? Ти це все придумав?
- Ну чому ж. У мене є сестра, і я її дуже люблю, проте вона анітрохи на тебе не схожа.
- Ех, щось я якась знесилена; і спати хочеться.
- Ну, ще рано трохи, – наче просячи, сказав Фелікс, а потім додав: – Я шоколад приніс із ваніллю, – Антоша взяв чашку та віддав мені.
- Наш із тобою запах… і смак.
- Що? – здивовано запитує хлопець.
- Тоді на вечірці, коли ми лягли спати, я відчула твій запах: запах ванілі; проте до нього додалося ще щось. Я довго думала, що ж, а потім зрозуміла – запах шоколаду: мій запах.
- А щодо смаку? Чому наш спільний смак?
«Він що справді не розуміє?»
- А що ми пили перед тим, як вперше поцілувались?
- Знаю, гарячий шоколад. Мені просто хотілось, що ти сказала це.
- Сказала що?
- Що ми поцілувались, – Фелікс відбирає у мене кружку, надпиває сам та легко торкається моїх губ своїми, постійно прибавляючи напору.
«Щось у мене трусяться ноги. Треба сказати Антоші, що я вже не можу стояти.»
Відходжу від нього, розриваючи поцілунок, і вимовляю:
- Мені важко стояти. Здається, я зараз упаду, – на цих словах хлопець бере мене на руки та несе до ліжка.
- Тобі треба відпочити; а я приберусь у кімнаті, – каже хлопець, сідаючи на край ліжка.
- Ні, будь ласка, не залишай мене.
- Принцеса, я ж буду поряд із тобою, у цій кімнаті.