«Навіть крізь своє пальто, і відчуваю, що руки Антоші не лежать спокійно на моїй спині, а блукають по ній. Це не зовсім зрозуміло, проте мені подобається.
Боже, що я ламаюсь? Мені це все просто безмежно подобається! Хочеться прижатись ще ближче, щоб повністю пропитатись запахом цього хлопця.
Я піднімаю своє лице, дивлячись на Фелікса, і бачу, що він також направив свій погляд на мене. Який же він гарний; і так хочеться відчути смак його вуст. Оу, все, треба відходити від нього, бо я зараз зовсім втрачу здоровий глузд.»
Я витягнула свої долоні з його карманів і сказала щось типу того, що ми можемо запізнитись. Антон лише мовчки прибрав свої руки з моєї спини, проте відразу ж узяв мою долонь. В кінці кінців, ми крокували весь шлях до будинку Адама, переплівши наші руки.
При вході до приміщення вже стояв мій кузен, який чекав доки зберуться всі хлопці.
- Ви прямо найпунктуальніші, заходьте, – посміхнувся мій братець. – Верхній одяг можна повісити тут… А ось і всі інші; давайте вже заходьте швидше.
- Бачиш, Емма. А ти говорила, що ми запізнимось.
- Я таке говорила?
- Ну так. Не пам’ятаєш? Ну коли ми з тобою обнімались, стоячи на холоді.
«Ну і чому він так голосно про це все говорить?»
- Ти чого розкричався? Про це повинні всі знати чи що? – прошипіла крізь зуби я.
- Та ні; просто хлопці казали, що ти дуже неприступна і, що ніколи і нікому не вдасться обійняти тебе.
«Що? Він говорив із хлопцями про мене? То він обійняв мене лише тому, щоб показати, який він крутий? Так? Козел.»
- То ти обійняв мене лише через те, щоб довести всім, що перед тобою і «Міс Неприступність» схилить свою голову?
- Ей, мала, ти чого тут так розкричалась? – збоку пролунав голос Артема.
- Та пішли ви всі! – випалила я та чимдуж вибігла на вулицю.
- Емма! – ззаду почувся голос Антона. – Повернись, будь ласка.
- Відчепись від мене, – відповіла я. ледве стримуючи сльози.
- Я козел, знаю.
«Та невже він сам це зрозумів?»
- Вибач; вибач, будь ласка.
«Я уповільняю свій рух. Чую за спиною, що Фелікс все ближче і ближче наближається до мене. Тепер Антоша розвертає мене до себе і обіймає: не так як минулого разу, невпевнено блукаючи по моєму тілу; ні, цього разу все інакше. Він власно, палко, навіть із декотрим нажимом пригортає мене до себе; починає гладити моє волосся, ледве-ледве торкаючись щік. Не знаю як це буде виглядати зі сторони, проте я просто закриваю очі. Мені приємно, що Фелікс так береже мене. Боже, та хто я взагалі така, щоб переді мною тут вибачатись, благати про щось, козлом себе називати?
Ех, почуваюсь некомфортно, бо відчуваю свою провину у тому, що зараз відбувається.»
- Ти ненавидиш мене? – злякано запитує Антон, продовжуючи гладити моє волосся.
- Ні.
- Сердишся?
- Так.
«Ну, якщо чесно – то зовсім трохи.»
- Повернешся на вечірку? Ну хоча б заради Адама?
- А чи не забагато питань ти задаєш?
Не знаю, що найшло на Фелікса, але в цей момент він підхвачує мене та несе назад до будинку кузена.
- Що ти робиш?
- Повертаю принцесу на бал.
«Як він говорить це так серйозно? Як на мене, це дуже смішна фраза.»
- Може ти спустиш мене на землю?
- Ні.
- Хочеш знову похвастатись перед хлопцями?
«Блін, блін, не треба було цього говорити; він же зараз образиться.»
- Ти не втечеш, якщо я відпустю тебе?
«Ні, я не хочу, щоб ти мене відпускав.»
- Втечу.
- Тоді… – не встигає договорити хлопець, бо я перебиваю його.
- Тоді краще не відпускай.
Коли ми заходимо (а точніше, Фелікс заносить мене до будинку) хлопці відразу випалюють якісь збочення; проте одну фразу я почула цілком точно:
- Може вам кімнатку виділить, щоб ви могли порозважатись? – це були слова Мілена, якому відразу ж відповів Антон:
- Тобі неабияк поталанило, що я не можу вдарити тебе прямо зараз.
- То що ж тобі заважає? Чи бажання затягнути Емму до ліжка перевищує… – не встиг договорити Мілен, як Фелікс обережно поставив мене на землю та почав наближатись до власника фрази. – Ей, чуваче, я ж пожартував, – тільки і встигає вимовити Мілен перед тим як отримати сильний удар у челюсті.
- Ну от навіщо ви оце? – спокійним голосом запитав Адам.
Антошу відразу ж притримують Остап та Даніїл, а Артем намагається привести до тями Мілена.
«Я відчуваю неприємну грудку, що підступила до горла; таке враження, що моя голова зараз вибухне; ноги відмовляються спокійно стояти, а замість цього, неабияк трусяться.»
- Фелікс…
Це останнє, що я встигаю сказати перед тим, як вимикається моя свідомість…
4
Я відкриваю очі і бачу перед собою просто незвичайно милу картину: усі хлопці працюють злагоджено, допомагаючи один одному. Нарешті Даніїл помічає, що я слідкую за їхньою роботою.
- Агов, усі! Здається, наша Емма прийшла до тями.
«Я що вирубилась? Щось я не зовсім пам’ятаю, що було перед тим, як я прокинулась.»
В одну мить хлопці обступили мене з усіх сторін. Усі…окрім Фелікса. Де він? Що з ним сталось?»
- О, прокинулась. Чуєш, мені тут вибачитись перед тобою треба, – говорить Мілен. – А не то оцей твій божевільний…
«Це він про Фелікса?»
- Де він? – перебиваю я хлопця.
- Емма, не переживай, він прикрашає кімнати на другому поверсі. Зараз ми його покличемо, – це голос мого брата. – Просто він замість того щоб допомагати нам – весь час сидів біля тебе. От ми його й відправили наверх, щоб хоч трохи користі з нього було.
«Я поки-що не бачу Антона, проте відчуваю, що він десь зовсім поруч.
Так, а ось і він: стоїть у дверях і посміхається, дивлячись на мене. Я могла б вічно дивитись на нього, проте треба ж дізнатись, що зі мною сталося.»
- Може ви мені поясните, як я опинилася на цьому дивані і чому не відчуваю жодної частинки свого тіла?
- Ну, я спробую пояснити: Фелікс ударив Мілена, бо той пустив збочений жарт; ми почали їх розбороняти, а ти стояла, не здвигаючись із місця. Потім ти промовила: «Фелікс»; він, мабуть, зрозумів, що тобі недобре, підбіг і підхопив тебе в той момент, коли ти відключилась. Таким чином, ти опинилася на руках у Антона, який обережно поклав тебе на диван, а потім ще довго сидів коло тебе… Тепер у мене питання: ви що зустрічаєтесь?
«Якби ж, Адам; якби ж…
Я б хотіла, щоб це було правдою, але…
Блін, Фелікс, ти чому мовчиш? Хочеш, щоб я тут за все віддувалась?»
- Ні, ми не зустрічаємось. Просто він розцінює мене як свою молодшу сестру, бо я схожа на неї.
У цей момент усі хлопці направили свої погляди у сторону Антона, який досі продовжував мовчати; а Остап сказав:
- Ну і придурок ти, Фелікс.
«Ну от, зараз Антон і Остапу морду наб’є.
- Знаю.
«Знає? Що знає? Ох, як же я заплуталась. Боже, я справді не розумію, як по-справжньому відноситься до мене цей хлопець.»
- Хочеш подивитись, як я прикрасив кімнати на другому поверсі? – з ентузіазмом промовив Антоша, але відразу ж принишк. – Тобі важко передвигатись, так? Вибач.
- Я хочу подивитись на кімнати.
Я різко встала з дивану, проте через мить зрозуміла, що даремно це зробила: почала сильно крутитись голова.
- Усе добре? – стурбовано запитав Фелікс, тримаючи мене. – Може краще тобі повернутись до ліжка?