- Ні, я піду. Лише не відходь, будь ласка, далеко. Добре?
- Обіцяю, що буду поруч. Ходімо.
Пройшовши пару метрів, я зрозуміла, що мені вже краще і тому, вмить вивільнившись від підтримки з боку Антоші, я швидко побігла наверх по сходах.
- Ти ж казала не відходити від мене, – ззаду почувся голос Фелікса.
- Так, казала. То ж доганяй скоріше.
Через мить цей хлопець був уже поруч; взяв мене за руку та почав водити по кімнатах, які прикрасив власноруч.
- А навіщо прикрашати спальні кімнати?
- Багато хто залишиться після вечірки тут ночувати, бо будуть не в змозі повертатися додому, тому ми з хлопцями вирішили, що набагато приємніше буде перебувати у прикрашених кімнатах.
- Ну добре, переконав. Тоді прикрашання якої кімнати вийшло найвдаліше? Я б хотіла вибрати її для себе.
- Ти збираєшся зоставатись тут після вечірки?
«Що я бачу у його очах? Страх?»
- Так. Ми з мамою домовились, щоб мені не повертатись додому вночі. А що?
- Просто це трохи небезпечно… Хто знає, кого занесе до цієї кімнати, окрім тебе.
- Хіба повертатись додому по темноті безпечніше?
- Я б міг тебе провести.
- Ти можеш зостатись і тут, зі мною.
«Ну навіщо я це сказала? Боже, він же тепер точно зрозуміє, що подобається мені.»
- Можу… Ходімо.
- Куди?
- Ти ж просила тобі показати найгарніше прикрашену кімнату.
Приміщення, до якого ми зайшли, було кімнатою для гостей у домі Адама; вона і дійсно серед усіх інших була найгарнішою.
- Тепер лише залишилось домовитись із Адамом, щоб цю кімнату залишили для мене.
- Краще просто забери собі ключ від неї, бо хто завгодно може опинитися тут раніше за тебе, – сказав Антон. Протягуючи мені ключ.
- Дякую… А чому така тиша в домі?
- Вже 19:47, – промовив Фелікс, глянувши на годинник. – Усі пішли зустрічати своїх дівчат.
- Оу, зрозуміло.
«Антоша знову бере мене за руку. Ну що ж ти, блін, робиш зі мною? У мене ж дах від тебе їде…»
- Тобі вже краще?
- Так, набагато. Дякую, за турботу.
«О, ось і чуються на низу голоси хлопців та дівчат, які про щось теревенять між собою.»
- Мабуть, треба спускатись до них, – сказала я, вказавши на напрямок, звідки лунали звуки.
- Так, ходімо, – відповів Антон, потягнувши мене на перший поверх.
- А ось і Емма з Феліксом, – вказавши на нас промовив Адам. – Так, давайте все швиденько завершувати, бо скоро почнуть збиратись перші людяшки.
Ми швидко завершили підготовку; і, коли ввімкнулася музика, почав відразу надходити народ.
- Мені дуже жарко. Тут є щось випит окрім алкоголю? – звернулась я до Фелікса.
- Так, звісно, – відповів хлопець і потягнув мене у сторону кухні.
Зайшовши до кімнати, я обперлася об кухонну тумбу, а Антон направився у сторону холодильника, де знаходились напої у скляних пляшках. Взявши до рук дві пляшки «Coca-cola», Фелікс одну протягнув мені.
- Дякую… А чому всі пляшки повідкривані?
«О, Боже! Що з моїм голосом? Чому він так тремтить? Блін, це все оці прекрасні блакитні очі, що знаходяться зараз переді мною.»
- Так роблять, задля безпеки. Нетверезі люди часто намагаються відкрити пляшку, розбиваючи горличко, – відповів мені хлопець, стаючи коло мене.
У повітрі повисла тиша, доки до кімнати, сміючись, не увірвалась якась закохана пара.
- Оу, вибачте. Ми вам не завадили? – збентежено запитав хлопець, перериваючи свій поцілунок із дівчиною.
- Ні, все нормально. Мабуть, це ми вам трохи заважаємо, – відповів незнайомцю Антоша.
- Та ні, анітрохи, – заперечив юнак, піднявши свою партнершу, яка відразу ж обхопила його поясницю ногами.
Не знаю як щодо Фелікса, проте я намагалася дивитися на свої ноги, лише щоб не бачити картини, що відбувалася зараз переді мною: дівчина сиділа на тумбі, з розведеними в сторони ногами, поміж яких стояв її хлопець, облапуючи свою партнершу, де тільки можна (а точніше неможна).
Антон, мабуть, зрозумів, що я ніяковію, а тому, взявши мене за руку, вивів із кімнати. Тепер ми опинились у великому холі, де гупотіла музика. У кутку кімнати знаходився тенісний стіл та невеличкий диван, де влаштувались наші знайомі хлопці.
- Ей, Фелікс! – крикнув Артем. – Йди грати до нас!
- Тільки, якщо Емма буде поруч.
- Звісно, вона може сісти коло мене, – промовив Даня, здвинувшись, щоб звільнити мені місце. – Може хочеш чогось випити?
- Так, було б чудово. Тільки можна чогось безалкогольного?
- Що, наша «Міс Правильність» притримується своїх принципів? – посміхнувся Даніїл та направився у сторону кухні.
Через пару хвилин він повернувся з двома пляшками, одну з яких віддав мені.
- Дякую, – сказала я, після чого зробила ковток напою.
Коли ми одночасно поставили наші пляшки на невеличкий столик, Даня, посміхаючись, запитав:
- Ходімо танцювати? Пісня хороша.
«Блін, що ж відповісти? Що я не вмію танцювати? Що мені некомфортно? Що прямо зараз на мене дивиться Фелікс, і я хочу танцювати з ним?»
- Добре. Лише… я раніше ніколи не танцювала, ну, перед такою великою аудиторією.
- Це нічого. Я навчу тебе, – сказав хлопець і відразу ж потягнув мене за руку на середину холу.
У цей момент позаду нас чулися якісь непристойні викрики хлопчаків, а, здається, Остап промовив:
- Втратив ти, Фелікс, дівчину.
«Цікаво, що зараз відчуває Антоша? Ревнощі? Чи може просто хоче вберегти як сестру? А може йому взагалі все рівно?»
Коли ми опиняємося з Даніїлом посередині кімнати, я помічаю на собі погляд Фелікса.
«Що це? Страх? Він боїться за мене? А, ну так, звісно, я ж йому як сестра. Не знаю чому, але мені хочеться, щоб Антон мучився та страждав. Чому? Чому він дав мені можливість піти з Даніїлом? Чому не зупинив?»
Від власних думок мене відірвав голос Дані:
- Ви з Феліксом справді не зустрічаєтесь? – запитав хлопець, обхвачуючи мою талію та допомагаючи привести тіло в рух.
- Так, ми не зустрічаємось.
- Тоді чому він так ненависно зараз дивиться на мене?
«Блін, він починає запускати свої пальці мені під майку… Під майку?Але це ж річ Антоші! Невже я зараз втрачу його запах?»
- Він намагається оберігати мене як сестру.
«І чому ти так близько наклонився до мене? Що цілувати зібрався? О, ні…»
Я говорила, що раніше ніколи не цілувалась? Ні, не говорила? Так от, мені шістнадцять, я навчаюсь у передостанньому класі старшої школи; і ще ні з ким не цілувалась.
Я не вважаю себе гарною, проте й сказати, що дуже страшна – не можу. Не знаю, мабуть, я ніколи не намагалася будувати якісь відносини, бо весь свій час зазвичай проводила за підручниками.
«То може зараз саме цей шанс? Можливо не даремно зараз так палко дивиться на мене Даніїл? Він хоче мене поцілувати. Так, я впевнена у цьому.»
- Ти гарна, – шепотом промовляє Даня, приближаючись до мене ще ближче.
«Так, зараз відбудеться мій перший у житті поцілунок. Проте… чи хочу я цього з хлопцем, що зараз переді мною? Ні, не хочу.
- Вибач, – промовляю я та, відступивши від Даніїла, направляюсь на другий поверх.
- Перестань ставити з себе «Міс Неприступність»! – ззаду чується голос хлопця, котрому я тільки-що відмовила.
Піднявшись наверх я направилась до найгарнішого місця у будинкові Адама: на балкон. На балконі ми проводили із братом безліч часу, бо тут завжди відчувалось свіже повітря, проте зараз, коли на вулиці вже, мабуть, була майже мінусова температура, я відчула, що мені прохолодно. Але після всього, що відбулося моє тіло палало і я досі відчувала дотик пальців Дані на своїй талії.