— Туди не йдіть, то хазяйчине, — попередив Леонід і, замість пояснити, ще більше заплутав і Галю, і Максима.
Вони стрепенулися, заметушилися, бо ж були заскочені на місці злочину — попхали свої носи на приватну територію. Швидко розвертаючись, вдарилися лобами, зойкнули та відстрибнули від спальні. Трохи постоявши, рушили коридорчиком до іншого невеличкого помешкання, куди їм ходити поки не заборонялося. У цій кімнаті на підлозі лежав матрац, а біля нього були розкидані речі — косметика, спіднє, шкарпетки та шматки засохлих бутербродів. Ще одна кімната з двоярусним ліжком виявилася дитячою.
Галина Сергіївна лише знизала плечима, нічого не розуміючи, й попрямувала на кухню, аби допомогти хазяїну.
— Де таке бачено: жінка в хаті, а чоловік біля плити порається? — запитала удавано суворо.
Але її допомога не знадобилася, Льоня вже накрив на стіл. Повсідалися.
На наїдки хазяїн не поскупився, сам наминав та гостей припрошував. Спочатку пара соромилася, думали: після вечері виставить рахунок, але жарти та дотепи Льоні вивели їх нарешті зі ступору, а після двох келишків кріпленого червоного вина незграбність і підозрілість куди й поділися.
— Халльо! — почули з-за дверей, у яких зашкряботів ключ.
Насторожилися, зиркали на усміхненого розпашілого Леона та одне на одного. Після слів привітання побачили так само, як Леонід, усміхнену, але чорношкіру жінку років тридцяти, яка саме увійшла до оселі.
Леонід зіскочив з місця, в один крок метнувся до молодиці, підхопив портфель, який вона тримала в руках, допоміг їй зняти жакет, запопадливо повісив його на плічка, підніс капці й запитав дуже поганою німецькою, чи буде вона вечеряти.
«Оце так-так! Це ще хто така? Може, Ольга і є?» Питання, ймовірно, вималювалося на обличчі Галі. Мулатка помітила це, білозубо всміхнулася, простягла витончену рожеву долоню й, силкуючись говорити російською, пробелькотіла:
— Я єсть Хельке. Хазяюшька.
Леонід заливисто зареготав, переклав українцям, що хотіла сказати Хельке:
— Це Хельке, наша хазяйка. Це її квартира, а ми тут цей… живемо.
Галині Сергіївні кортіло запитати: «А ми де житимемо?», але вона стрималася та заговорила до фрау Хельке її рідною мовою. Німкеня виявилася доволі демократичною особою, на додачу до цього говіркою й веселою. Розповіла, що страшенно любить російську культуру, характери та особливості, притаманні людям із колишнього Союзу. Тепер вона мешкає в умовно Західному Берліні, а все попереднє життя, аж до падіння Стіни[5], була соціалістично налаштованою. Перебравшись на капіталістичну територію, залишилася відданою колишнім політичним уподобанням.
Коли Хельке вже почала розповідати про свої негаразди з чоловіками, до квартири ввалилося галасливе кодло з трьох осіб: двійко хлопчиків — десяти й семи років — і жінка.
— Це Оля, — пошепки повідомив Леон Максимові.
Той передав звістку Галині. Ольга, як вправний пастух, керувала малими, які збиткували щосекунди. Хлопці були дітьми Хельке, але складалося враження, що вона їх не помічає. З будь-яким питанням вони зверталися до української няньки.
Приєднатися до вечері українка змогла лише тоді, коли врешті-решт загнала малих до їхньої кімнати та вигадала їм там заняття.
— Ну, тепер давайте знайомитись як слід. Я — Ольга. Льоня, напевне, вам усе розповів щодо роботи. — Ольга говорила дуже швидко.
— Нічого я не розповідав, — бовкнув Леонід. — Сама взялася — сама розповідай.
Галина відчула якісь негаразди і, кліпаючи очима, подивилася на Максима. Той засовався на стільчику.
— Справа в тому, що ті люди… які хотіли вас брати на роботу… Ну, вони… коротше кажучи… вони відмовилися.
Разюче зізнання вибило останній камінь надії з-під ніг українських горе-заробітчан. Відразу почали фільмуватися шляхи відступу, повернення додому зовсім без грошей, машини немає, квартиру заберуть за борги… Бр-р-р!
— Зачекайте, але ми так не домовлялися! — зірвався з місця Максим.
— Сядь! — весело, але з металевими нотками у голосі сказав Леонід.
Розмова точилася українською. Сімейство Гнатюків (таке було прізвище Ольги й Леоніда) не зважало, що хазяйка квартири ніц не розуміє, а лише слухає й роздивляється своїх гостей.