-- Welcome to New York.
Нашим клієнтом була жінка. Молода жінка, приголомшливої краси, на яку було боляче дивитися. Вікторіанський літописець описав би її як ангела, але я не бачив у ній нічого ангельського. В неї була котяча грація; а посмішка – зміїна. Дама провела нас в напівтемний салон, який освітлювали тільки відблиски грози. Ми сіли. Один за одним, Ґауді показував свої ескізи, а я перекладав його пояснення. Минула година, а може вічність; дама втупила в мене свій погляд, облизала губи і натякнула, що час залишити її з Ґауді наодинці. Я поглянув скоса на вчителя. Ґауді стримано кивнув. Наперекір своєму інстинкту, я підкорився і вийшов у коридор, де кабіна ліфта вже відкривала двері. Я зупинився на мить, озирнувся і побачив, як дама схилилася над Ґауді, з безмежною ніжністю взяла його обличчя в долоні і поцілувала в губи. Саме тоді, блискавка розсіяла темряву і на мить мені здалося, що біля Ґауді не дама, а якась темна, схожа на мерця фігура; біля її ніг великий, чорний пес. Останнє, що я побачив, перш ніж двері ліфта зачинилися, були сльози, які сяяли на сповненому горя обличчі Ґауді. Повернувшись в кімнату, я розтягнувся на ліжку, задихаючись від огиди і заснув мертвим сном. Коли перший промінь світла торкнувся мого обличчя, я побіг в номер Ґауді. Постіль була незаймана і жодних ознак вчителя. Я спустився до рецепції запитати чи хтось знає що-небудь про нього. Швейцар сказав мені, що за годину до того, бачив, як він вийшов і побрів П'ятою авеню, де його ледь не збив трамвай. Не знаю, як це пояснити, але я був цілковито певний де він. Я пройшов десять кварталів до собору Святого Патрика, порожнього в цей ранній час. Ще з порога, я побачив вчителя; він стояв навколішки перед вівтарем. Я наблизився і сів поруч з ним. Мені здалося, що за одну ніч, його обличчя постаріло на двадцять років; воно стало порожнім і залишиться таким до кінця його днів. Я запитав хто ця жінка. Ґауді розгублено поглянув на мене. Тоді я зрозумів, що тільки я бачив жінку в білому і я навіть не смів думати, що бачив Ґауді. Того ж вечора ми вирушили додому. Ми спостерігали як Нью-Йорк зникає за горизонтом, коли Ґауді витягнув папку з ескізами і викинув за борт. Збентежений, я запитав, що тепер буде з коштами необхідними для завершення робіт в Храмі Святого Сімейства. “Бог ніколи не поспішає і я не міг заплатити ціну, яка від мене вимагалася.”
Під час рейсу, я тисячу разів запитував, що це за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. Тисячу разів він втомлено посміхався, мовчки хитаючи головою. Після прибуття до Барселони, моя робота в якості перекладача втратила сенс, але Ґауді запросив мене відвідувати його завжди, коли матиму бажання. Я повернувся до буднів науки, де вже чекав Москарді, якому не терпілося випитати мене.
-- Ми їздили в Манчестер, на фабрику заклепок, але через три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять тільки жарену яловичину і до того ж зневажають Діву Марію.
-- Хай йому грець.
Пізніше, під час одного з моїх візитів у храм, на одному з фронтонів, я виявив обличчя жінки в білому. Її фігура перепліталася з клубком змій, нагадуючи ангела з великими крилами, яскравого і жорстокого. Ми з Ґауді більше ніколи не розмовляли про те, що трапилось в Нью-Йорку. Ця подорож назавжди залишилась нашою таємницею. З часом я став доволі пристойним архітектором і, завдяки рекомендації мого вчителя, отримав роботу в майстерні Ектора Гімара в Парижі. Саме там, рівно через двадцять років після тієї ночі на Мангеттені, я отримав звістку про смерть Ґауді. Я сів у перший поїзд до Барселони і якраз встиг побачити похоронну процесію, яка супроводжувала його до могили в тому ж склепі, де ми познайомились. Того ж дня я послав Гімару заяву на звільнення. Коли опустилися сутінки, я повторив шлях до храму Святого Сімейства, яким йшов на першу зустріч з Ґауді. Місто вже оточило будівельний майданчик і силует храму здіймався у вкрите зірками, криваве небо. Я закрив очі і на мить побачив його закінченим, таким яким в своїй уяві бачив тільки Ґауді. В цю мить я знав, що присвячу своє життя, щоб продовжити справу мого вчителя, свідомий того, що рано чи пізно, мені доведеться передати естафету іншим, які в свою чергу зроблять те саме. Бо, хоча Бог ніколи не поспішає, Ґауді, де б він не був, досі чекає.