Бо там живуть Інші.
Хто ж вони, ці Інші? Соломія не знала. Їй тільки здавалось, що це якісь недобрі істоти. Хижі і лиховісні. Можливо, вони схожі на людей, цілком можливо, але та схожість вкрай оманлива — насправді вони зовсім не люди, насправді вони — це щось зовсім інше.
Звідки ж вони взялись, га?
Можливо, вони лишилися в таборі ще з тих часів, коли сюди на великих автобусах приїжджали піонери з міста. Спереду і ззаду тієї веревиці автобусів інколи їхали міліцейські машини зі смішними мигавками. А автобуси завертали між тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле і проїжджали під залізною аркою: «Ласкаво просимо! Табір «Орлятко». Там з них виходили піонери з вихователями і потім до вечора носились тротуаром зі сміхом і криками. А ще вони інколи ходили купатись до річки, і тоді сільські діти, і Соля разом з ними, чіплялись за міськими і також гралися на території табору. Батьки тоді, правда, лаялись, бува, бо то далеченько від їхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователі з табору були також наче не дуже раді гостям, але то таке.
То, може, Інші залишились в таборі ще з тих часів. Усі піонери роз’їхались, а Інші лишились. І тепер чатують з хащів, з літнього присмерку. Чатують на селян, що поволі розкрадають піонерський табір.
Можливо.
А можливо, вони живуть тут із часів ще більш давніх, і піонери з вихователями були лиш гостями в їхнім домі, як були гостями в таборі Соля та інші сільські діти? А можливо, ми всі, всі люди на землі — лише тимчасові гості в їхнім домі?
Руслан знов відволік Соломію від її спогадів.
— То як? — спитав він уже, либонь, десятий раз за ранок.
— Ніяк, — огризнулась дівчина.
Теж мені райцентрівський мачо, думала вона про себе. Він чогось вважає, що як все життя прожив у місті і в нього батьки торгують якимись шмотками в двох палатках на базарі, а всілякі шалави вішаються на нього, аби він покатав їх на татовій тачці, то тепер будь-яка його ідея апріорі має вважатися вдалою.
Ну не факт, взагалі-то. І ще в нього є дебільна звичка набратися десь різноманітного сленгу і корчити з себе чи то бандита-рецидивіста, чи то хіп-хоп-супер-стар з російського МТV.
І до всього — він, як і очікувалось, вважає Солю селючкою. Ні, ну — в принципі, в певному сенсі так воно і є, звичайно. Тобто — переїхали вони з батьками до міста не так і давно (як батьків брат помер і йому залишив квартиру), і Соля хоч і закінчувала вже міську школу, але в селі ж прожила досить довго. В Сулимах тих злощасних, і хата навіть там лишилась, хоч і обдерта, і впаде скоро, і двір обріс бур’янами, а все ж — хатинка в селі.
Було б продати краще, так ніхто не купив. Де? В Сулимах? Ага, найшли недоумка купувати хату в Сулимах. Ото подивись — не я там уже побіг хату в покинутому селі купувати? Ну як покинутому… В Сулимах ще лишились люди, але в основному пенсіонери, та й тих небагато. А що ви хотіли — автобус в Сулими ходить двічі на тиждень — вранці і ввечері. Перша ходка і остання. Од траси далеко. В радянські часи хоч колгосп був великий, мільйонник ніби, та і ще ж той піонерський табір…
Ні, ради правди — ідея та сама по собі, може, й нічого. Тобто ідея з’їздити групою на природу. Практика скоро закінчується, і прощай миршавий заводик. А там туди-сюди — і дивись, вже диплом, і захист, і прощай провінційний інститут. І тоді всі роз’їдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться більше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.
Тільки от чого в Сулими? Поїхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?
Ясна річ, Соля не мала на увазі свої дитячі страхи і забобони стосовно піонерського табору. Вона завше була фантазеркою, і всі це знали — і батьки, і шкільні товариші. В основному все, що собі навигадує, вона забувала тут же — на другий день або й раніше. І потім вигадувала щось нове. Словом — то таке, дитячі дурощі. Але ж Сулими — то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителів. Природи там особливої нема, як-не-як не заповідник. Річечка невелика — купатись можна, але на те ще й місце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й міліє з кожним роком дужче й дужче.
А там, де не мілко і вода чиста — там паша, і там скотина змісила глину і мул, і пройти ніяк, і сісти ніде, і коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те — п’явок до гибелі.
І комарня, і оводи… Ну, припустімо, цього добра і на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.