І в вишині на сході блищать близькі зорі середини літа, зорі мінливі, п’янкі зорі юності.
І туман встає над покинутим піонерським табором в Сулимах, над його лиховісними хащами і його високими густими травами.
І там чутно людські голоси.
— Ото дурбелик, і скільки тут тої міді, га?
— Та ось завали рот! Тут сама табличка кілограм десять, онно поваж возьми. Попробуй, ну…
— Сука, мало того, шо перлись ще, млядь, через усе болото, так поки ще розколупали той пам’ятник, я гребу… Аж упрів на…
— «Дітям-піонерам майбутнього від…» — шо це за херня?
— «Від їх ровесників…», дурбелик ти…
— Та ось завали… «Від їх ровесників, дітей-піонерів 1984-го року. Відкрити в 2084…» Це що, через сто років, виходить?
— Ну ти, блін, каліка, порахуй возьми. Чи тільки до десяти, а далі ні? Капсула часу називається, чув таке? Ану дай хоть подивлюсь, шо вони там накалякали… А то ми до дві-84-го не доживем з таким життям собачим… Ну.
— Та тут шось важке, мля…
— Ось не гони.
— Мля буду, ану, Вітя, поможи лишень…
— Ну давай, тягни вже!
— Ніхера собі грамота. Може, це бомба яка… Сука! Шо це за херня?
— Ану дай сюди… Та важке, бля. Ану достань ліхтар з сумки, вже не вижу ніхера… Що це за поїбень? «Власність Міністерства оборони СРСР», тут іще номера якісь… Шо таке Ахірет, ти знаєш?
— Ні…
— Блядь, оце ми шось нашли… Тут іще шось, Масіх якийсь, шо за Масіх? Код для активації офіцеру та командиру групи… Ага, ось. Та шо ж за поїбень?… Оце ми шось нарили, чуєш?
— Шо там написано?
— Не відкривати контейнер, смертельно небезпечно. Повідомити персоналу. Тут вибито на кришці типу. А то шо, бумага якась?
— Ні, алюміній. Пластинка алюмінієва… Чуєш — поклади ось його, може там газ який, або то міна. А прикинь, то бомба ядерна?
— Я в армії такої херні не бачив… Оссьо стрілка показує на кришку, а на кришці… Шо це таке? Не по нашому шось. Б… Ба’д ас-самах… йа сакені… н-нар. Шо це значить?
— Це значить: «Дозвольте-но, жителі вогню», — проказав за їхніми спинами м’який жіночий голос з помітним східним акцентом, і обоє чоловіків, злякано обернувшись, гепнулись у високу траву коло пам’ятника дітям-героям.
Один з них випустив з рук важкий контейнер, який чогось наче одразу полегшав між тим, чи то йому так здалося…
За ними в густій траві, по-мусульманському склавши ноги, сиділа якась дівчина. Її густе смоляне і хвилясте волосся було розпущене і навдивовижу довге — воно спадало вниз так, що не можна було бачити лиця. Вбрана вона була в щось на кшталт армійської куртки, чи то пак комбінезона — чоловіки помітили маскувальні плями ще радянського зразка, такий камуфляж бував у радянських десантників у фільмах і на фотографіях. Рукава були закочені по лікті, руки по зап’ястя губилися в траві, а ноги в неї були босі — на ногах були якісь дивні штани, чи то спортивні, чи якісь чудернацькі шаровари. Але на босих ногах один із чоловіків угледів шкіру дівчини — синювату, немов мертвецьку, і якусь слизьку. Чи то, може, йому так здалося.
А інший чоловік спитав, трохи оговтавшись:
— Чого підкрадаєшся? Ти хто така? Місцева? Як тебе величати, ти?
— Мене-бо? — спитала дівчина, не піднімаючи голови і не прибираючи волосся з лиця. — Звати мене… ну, скажімо, Аль-Узза. Тобі це про щось говорить?
Чоловік почав підійматись і обтрушуватись од бур’яну і торішнього листя.
— Шо, ти якась мусульманка? — він недоладно хихикнув. — Чи хто? Тут наче таких нема… Чи ти насміхаєшся? Ти відки? Чия будеш?
— Я? — здавалось, жінка задумалась. — Звідки? Ну, скажімо, з Ірану. Так годиться? А чи мусульманка я? Ну… Можна й так сказати. Думаю, так, мусульманка.
— Шось ти таке плетеш… — подивився на неї чоловік, що піднявся. — Чого ти прийшла?
— Я прийшла, ібн Адам Абу аль-Башар, аби з’їсти ваші душі.
І вона підняла голову і прибрала волосся з лиця. І вони побачили її лице, о, її лице!.. О, її прекрасне і жахаюче лице джінері…
і ці ікла з-під губ…
і ці суцільні більма замість очей…
Покинутий піонерський табір в ранковій тьмі липня.
Лиш хащі та височенні трави між будов, а тротуари встелені перегнилим листям давно минулих літ.
Лиш блідий туманець вздовж стадіону та розбиті очниці вікон.
Та гайне з полів п’янкий літній вітер — внесе в обшарпані коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких боліт, глинисті пахощі вологої куряви обочин.