— Обіцяю тобі, Кароліно, — мовив я, — що вони будуть любитися.
Кароліна сумнівалася в цьому. Я відвів її вбік.
— У них іще не було нагоди, — провадив я, — аби одно за одного пішло на муки, скочило у вогонь. Я дам їм цю можливість. Вони будуть любитися, Кароліно.
Відтак попросив її, щоб вона розпитувала мене про мою планету Моого й сама нітрохи не сумнівалася, що там мій дім. Інакше все зіпсується.
Ми домовились іще про дещо, а тоді повернулися до нещасного Йозіфка та наших сварливих діток.
Кароліна вела мене під руку, гордо піднявши голову й прибравши поважного вигляду. В оксамитових штанях до колін і в білій блузочці, вона крокувала, як малий пишний принц.
— Скажи мені, Ге, — мовила Кароліна голосно, так, щоб її почули діти, — де ти навчився битися на шпагах? Звідки ти знаєш про Сірано де Бержерака? Ти стільки всього знаєш, наче ходив до земної школи й гарно вчився.
Діти вгамувалися.
— Що, граємося вже в мооганина? — вигукнув Йозіфек. — Геленко, дозволь нам. Всяка гра розумніша, ніж сварка.
Геленка мовчки визнала, що маляр має слушність.
Настала моя хвилина.
— Ви кажете про гру, — мовив я. — Це означає, що ніхто з вас не бере мене за правдивого мооганина. Як знаєте. Що ж, бавмося. Але це все одно, що до вас прийшов у гості правдивий носоріг, а ви хочете гуляти з ним у носорогів. До вас прийшов справдешній мооганин. Я Ге, людина з Моого.
11
Я ОПОВІДАЮ ПРО ПЛАНЕТУ МООГО.
МЕНЕ ВРИВАЄ НЕВИДИМИЙ.
ЧИ ПОБАЧИМО МИ МАЙБУТНЄ ЗЕМЛІ?
— Кароліну цікавить, звідки я знаю так багато про вашу Землю. Я приніс ці знання, Кароліно, з нашої планети. Земна куля й Моого у всьому подібні між собою, так, як я подібний до вас. І в нас тече прісна вода в річках, а гігантські обшири залиті солоними океанами. В городцях квітнуть троянди, лиш трошечки відмінні од ваших, з-під землі ми добували залізо й вугілля. Ми знали, що таке сніг, хурделиця, дощ, а по зимі в нас наставала весна.
За прадавніх часів моогани не мали інших адрес, хіба «У печері», «В кронах дерев» або «На дорогах». Потім їм довелося зазнати, що таке рабство, королівське панування, кріпаччина, тяжка праця й війни. Шляхтичі викликали один одного на двобій, і якби тоді ваш Сірано де Бержерак прилетів на Моого, далеко зі своєю шпагою він, певно, не пробився б.
Фортеці й замки, старі парки, ставки з білими лебедями, казкові палаци, оздоблені золотом і коштовним склом, а в них сто пахолків на одного пана, а в них ліжко з заслонами. Знакомиті їли, пили, телефонували, їздили верхи і в авто, читали, писали, лікувалися й за іграшки жили до ста п'ятдесяти років.
Незнакомиті, убогі вставали до світа, бо мусили впорати всю працю на Моого. Хтось мусив це зробити. Вони вже майже не лягали спати, і їда теж забирала їм мало часу.
Та навіщо я оповідаю про те, що вам добре відомо. Певна річ, вони збунтувалися. Революція. Воля. Кінець війнам. Довга славна епоха справедливості й миру. Моого — планета сповнених надій. Ми живемо в здоров'ї й достатку п'ять-сім століть.
І ми все можемо, — я знаю, що нагадую вам Ладіслава, — але я справді не годен пригадати чогось такого, що б ми не могли. Мрія про всемічного, всезная Ладіслава була б для мооганина дещо скромна. Кожен мооганин потрапить більше, ніж Ладіслав годен і здумати собі. Керувати літаком, таким примітивним, як у вас, може навіть шестирічна дитина. Голови наших дітей натоптані глибокими знаннями з геології й психології, з астрономії й мовознавства. Вони розуміють мову кожної тварини. Останнім часом вони вислуховують і черепах. Уміють лікувати квіти. Йозіфек каже, що діти завше трохи кращі, ніж їхні батьки. Я з ним цілком згоден. Мені здається неможливою річчю видертися по дощі на хмари. А наші діти роблять це запросто. — Я також, — перепинив мене Ладіслав.
— Видерешся по дощі на хмари? — запитав я для певності.
Ладіслав мовчки притакнув і кивнув мені, щоб я оповідав далі. Несподівано знову пустився дощ.
Я негайно скористався з цієї нагоди й звернувся до Ладіслава:
— Може, спробуєш?
— Цього не втнуть навіть ваші діти, — відказав Ладіслав. І тут же поцікавився, чи це не я викликав цей короткочасний дощик.
— Я ні.
— Це я, — почулося, хоч з нас ніхто навіть уст не розтулив.
— Хто це сказав? — запитала Геленка. Очі їй розширилися, а голос ослаб.
Кароліна подивилася на маляра. — Це, бува, не ти? — Либонь, невидимий мооганин, — відказав маляр.