Ми йдемо вулицею Забавок. Але діти пішли вже спати, і вітрини сяють тут лише для запізнілих перехожих. Можна щось вибрати для вас?
Кароліні шоколадний годинник, він цокає, його можна накручувати, він показує точний час. А коли годинник набридне тобі, вкинь його в ротик — там він розпливеться.
Геленці ось цю кліточку з соловейками, що засинають перед північчю, а ввечері співають, мов живі, а іноді, кажуть, навіть краще.
Йозіфек одержить навушники, які перекладають мову тварин на людську.
А Ладіслав? Ладіславові ми дамо дивовижну прозору кулю. На її дні є містечко, а над містечком синє небо або хмари, залежно від того, на який гудзик він натисне. І на його бажання піде дощ, випаде сніг або вдарить буря з бузковими блискавками та громом.
— Дякую, щиро дякую.
— Отакої! Знову? Скажи, ти дякуєш на Землі, коли зірвеш собі стокротку? Верніться в часи, коли ви були маленькими дітьми. Тоді ви не розрізняли свого й чужого, брали собі все, що вам подобалося.
Коли дорогою ви побачите авто, літака, слона, кавуна, тромбон, коли побачите що завгодно, майте його за своє, доки воно перестане вам подобатися, навіть до самої смерті. Мооганин ніколи не втрачає щасливої вдачі маленьких дітей. Він такий багатий, що має все, і такий убогий, що не має нічого.
Ладіслав кладе мені на коліно руку.
— Скажи, Ге, що було б, якби на Моого з'явився злодій?
— Якби він тут з'явився, йому належало б ціле Моого. Але злодій завше хоче те, що йому не належить, отож тут для нього нема чого красти.
Геленка підвелася на одне коліно й хвилю пильно дивилася на моє обличчя.
— Ге, подивися мені в вічі, — наказала вона.
Я подивився.
— Ге, ти це вигадуєш чи все це правда?
— Це гра, — відказав за мене Йозіфек. — Гра в Моого або в нашу будучину, що кому більш до вподоби.
— Вони кажуть, що це лише гра, — заявила Геленка. — Ти вигадав якийсь Теутендомон, і ми теж ніби там із тобою. Будь ласка, кажи навпростець.
Я мить подумав, відтак мовив:
— Що ж, нехай врешті з'ясується, чи я усе це вигадав, а чи казав правду. Але спершу скажи, Геленко, Що воліла б ти?
— Перше.
— Отже, гарну забаву.
— Але прошу тебе, Ге, вигадуй тільки гарне й дотепне.
— Цього я не потраплю, — відмовив я. За мене раптом обстав Йозіфек.
— Геленко, — озвався він, — коли ти була деревом, ми не зажили жодної справжньої розваги. Ти боялася всіляких нещасть, і я теж трохи боявся з тобою. То чому тепер Ге не має права говорити про свою планету так, як він собі її уявляє або навіть знає?
Я подякував Йозіфкові. Сказав, що вже боявся вести їх далі до Теутендомона. Бо ані там, ані десь-інде на Моого, ба навіть у цілому всесвіті, все ніколи не може бути бездоганне.
— Дай тобі боже здоров'я, мені наче камінь із серця спав, — сказав Йозіфек. — Хоч, як на мене, то я здатен уявити собі повне щастя. А взагалі я не вірю, щоб настала цілковита справедливість. Скільки існуватиме світ, кожна людина матиме свій розум, свою долю, своє щастя, декому не таланитиме у спорті, декому в праці, ще іншому в коханні, отож у людей завжди зостанеться заздрість, жаль, ненависть.
— А ми й досі йдемо вулицею Забавок? — поцікавився Ладіслав, якому наша розмова, певно, видалася довшою за цю вулицю.
— Якраз виходимо з неї на широкий, ясно освітлений проспект.
— Чим тут світять, Ге?
— Лампочками. П'ятдесят років тому нам світив згори нерухомий супутник. Не те, щоб він не виправдав себе, просто лампи при землі гарніші й приємніші. Ми знов вернулися до старих ліхтарів та ламп.
— Ми вже бачимо, чим тут світять, але не бачимо навіщо, — каже трохи нетерпляче Кароліна.
— Ви бачите юрми людей, море голів, ви чуєте гомін голосів, сміх і радість — це моогани вийшли на вечірню прохідку. З ними йдуть оркестри, оркестри стоять також на пішоході. У парках танці.
— Виходить, у Теутендомоні сьогодні свято? — цікавиться Геленка.
— Що ви сказали? Я нічого не чую.
— Сьогодні тут якесь свято? — кричить Геленка.
— Що, що?
— Геленка питається, — кричить маляр і вихоплюється на стільчик, аби його було краще чути, — що тут сьогодні таке!
– Так тут щодня?
— Щодня веселощі?
— Щовечора. Веселощі? Гаразд, нехай будуть веселощі. Ми веселимося, що народилися. І робимо це щодня цілих уже сім чи вісім століть.
Не хочете чимось поласувати? Поблизу є вуличка Морозива, а за рогом — вулиця Горіхових тортів.
Отже, увага, ми звертаємо у вуличку Горіхових тортів. Даруйте, не виходить, уся вулиця танцює. Хіба що протанцюємо крізь неї. Давайте мені руки.