Тра-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля. Співайте разом зі мною. Це найновіший мооганський танок керднон, ви швидко вивчите його, тільки дивіться на мої ноги; ось так треба підстрибувати й співати. Тра-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля-ля-ля, ля.
Ми танцюємо з Кароліною, Геленкою, Йозіфком і Ладіславом кердон і співаємо. Робимо це досить довго, аж поки дістаємося в кінець вулиці. Потім стомлено відсапуємо.
Я кажу:
— Стільки горіхових тортів, а ми навіть не покуштували.
Хвилинку, нам щось гукають з он того низького тхоленга. Вони кликали нас узяти участь у прилюдному досліді з вугіллям, що перейшло в рідинний стан і що його ми відкрили на планеті Гелза. Я вибачився за всіх нас і подякував їм. Таке прилюдне демонстрування нових відкрить тут не рідкість. Навіть математики, коли вони знаходять розв'язання нелегких задач, — зосібна це може зацікавити Ладіслава, — демонструють свій результат на дошці в театрі.
Широкий простір перед нами називається майдан Летючих птахів. Шмат сільського крайобразу оточений будинками. Луг, дерева, гаї й озера. Пішки майдан ви пройдете за три години.
Я веду вас трав'янистою дорогою поміж деревами й водою. Четверо мооган під дубом грають старовинний концерт на старовинних інструментах.
Тс, тс. Не говорімо ані слова, поки поминемо дівчинку край дороги.
Ви звернули увагу? В неї був такий вигляд, наче вона сидя спить.
— А що, власне, вона робить? Чому ми маємо звертати на неї увагу?
— Воа розмовляє з кимось на відстані.
— Як це розмовляє на відстані? Я не розумію, — каже Ладіслав.
— Вона зосереджено про когось думає, може, про свго коханого. Аж поки той озветься до неї. «Думай про мене», — скаже она йому подумкою. «Я думаю про тебе весь час», — відмовить він їй. «Зараз пів на десяту вечора, я сама, й допіру щось таке приємне повіяло в моє обличчя», — каже вона. І так далі. Одне слово, вони гомонять між собою, хоч і не разом у цей момент.
Геленку розмова на відстані дуже зацікавила.
— Скажи, Ге, звідки ти знаєш, про що вони гомонять? Ти їх теж чуєш?
— Ну що ти. Я просто тільки подумав так.
— Скажи, Ге, ми теж навчимося цього?
— А чому ж ні? Ви навчитеся передавати й приймати розмови на особистих хвилях.
Іще має запитання Ладіслав.
— Ви спілкуєтесь виключно на особистих хвилях?
— Так ти можеш з'єднатися з тим, хто тобі вельми близький і хто, можливо, саме в цей мент про тебе думає. Для великої відстані це теж годиться. Закохані, подружжя, приятелі й родини користуються такою поштою навіть з планети на планету. Звичайно, вони спершу домовляються про годину, коли будуть розмовляти.
Десь винайшли вже пристрій, що ним можна ловити й підсилювати особисті хвилі. Але ми домовилися, що не будемо ним послуговуватися. Розмова між двома — тільки для них.
— Факт, — підсумував Ладіслав.
— Погляньте, освітлена просіка, на пні сидить оповідач. Він охоче прочитає вам напам'ять який хочете відомий роман або оповідання. Він знає їх кілька тисяч.
Літера, вишита в нього на рукаві, означає його спритність.
Чому він сам? Де його слухачі? Не знаю. Я не певен, чи живий це оповідач, а чи просто постать із кібернетичним апаратом. Ми могли б перевірити, але якщо виявиться, що то живий мооганин, було б нечемно покинути його. Чи, може, ви хочете послухати кілька годин роман, написаний мооганською мовою?
Моє товариство сходиться на думці, що радше ми зостанемося при сумніві, живий це оповідач, а чи кібернетичний.
— Між деревами гуркотять два старих мотоцикли, мотоциклісти стоять на сидіннях і правлять кермом за допомогою довгих віжок. Низько над ними пливуть два тхоленги.
Що це за дивогляд? Може, потім спробуємо з'ясувати це, а тим часом облишимо. Чому? Так, одне слово, так.
Геленка спокійнісінько нагадує мені, що вона, коли була деревом, нічого не замовчувала.
— Бо твоє дерево не стругало фіглів, про які тобі неприємно було б згадувати.
— Виходить, це теутендомонські мартопляси, Ге? — вигукнув Ладіслав.
— Якщо середньовічні лицарі були мартопляси, то це теж мартопляси. І годі вже про це, будь ласка. Я знаю неподалік звідси накритий стіл, там ми трохи спочинемо і знайдемо ліпшу тему для розмови.
Хоч вони більше й не надокучали мені, проте кожне намагалося відгадати, хто ці стоячі мотоциклісти. Я міг показувати їм різні дива всесвіту, та вони казали б: «Ти ба, хм», — і при цьому думали б тільки про мотоциклістів.
Я чув, як Ладіслав шепоче Кароліні, що ці двоє — розбійники й що з очей їм дивилася смерть. Одного разу двоє таких напали на стареньку жінку в Браніку,[3] забрали в неї колекцію золотих монет і золоті зуби, а потім захопили на станції дрезину й дременули аж на Шумаву.