— Пограймося в цуценят, — мовило дівча.
— Пограймося, — мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.
Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.
Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.
— Ото нагулялися ми з тобою, — мовив хлопець.
— Авжеж, нагулялися, — мовило дівча. — Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?
— А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? — мовив хлопець.
— А як ми кусали вітер? — мовило дівча.
І раптом хлопець заплакав.
— Що ти робиш? — вигукнуло дівча. — Тут не вільно плакати.
Всі діти довкола враз принишкли й почали дивитися на хлопцеві сльози.
А він ніяк не може вгамуватися. Так йому стало жаль гарної пообідньої пори. Дівча хутко повело його до хвіртки. Там спіймало одну його сльозу, поклало в маленьке оксамитове пуделечко й сказало: «До побачення, друже, од сьогоднішнього дня тобі зосталася хіба ця сльоза. Якщо тобі знов стане сумно, пильно подивися на неї».
І ту ж мить щез сад, а з ним і дівча. Все скінчилося. Над головою в хлопця знову був високий мур, і ніде не видно входу.
Додому він прийшов заплаканий. Батько й мати питаються: «Що тобі?» — а він через плач і слова вимовити не годен.
Другого дня вранці хлопець сказав собі, що піде до саду веселих діток і більше там не плакатиме.
Він ходив довкола високого муру, чув дитячий щебет — це діти возилися на каруселі, «хи-хи-хи, ха-ха-ха», — ще вони їздили парами на осликах, каталися в дитячому поїзді, а дівча з кимось танцювало в блакитному повітрі, як метелик, вигравало у воді, як риба, гасало високою травою, як цуценя.
До горла йому підступили сльози, тож він волів якнайдалі утікати від саду.
Що то була за мука для сердеги. Сам гуляй на вулиці, сам сиди вдома і згадуй безнастанно про чудову вчорашню забаву.
Він так тяжко зітхав, що навіть порожнє помешкання — й те над ним зглянулось. Піаніно почало само грати, телефон сам собою оповідав казку, засвічувалась і блимала лампа, центральне опалення гріло кімнату, рипіли стільці, щоби розвеселити його думки.
Хлопець нічого не бачив, нічого не чув. Добувши з кишені оксамитове пуделко, він відчинив його й уп'яв очі в сльозу.
У ній йому з'явився сад, зовсім як правдивий, довкола весело бавляться діти. Всі заходяться щось варити, сьогодні вони варитимуть собі самі. Це для них така втіха. І самі влаштують собі бенкет. От якби й собі туди потрапити!
Он іде дівча, засмагле, як циганча, тільки зуби блищать, у вухах сережки з черешні, все ближче й ближче, і ось уже вся сльоза — тільки його обличчя. Що це воно каже? Сміліше, каже, і ти знайдеш нас. Сміліше? Але де взяти ту смілість?
І хлопець раптом подумав, що він смілий, що вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Хоч там нема входу. Хто має відвагу, той дістанеться всюди. Мур? Переліземо. І він подумав про те, що вже дереться по мурі й що не відступиться, поки не видереться нагору. Там гукне дівчаті: «Пограймося в метеликів», — воно підлетить до нього, він понесеться назустріч, і вони пурхатимуть собі над садом.
Отак думаючи, хлопець знову повеселів. Тепер він боявся тільки одного, щоб не втратити відваги. Вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Прибігає до високого муру. Тільки б не втратити відваги. Де ж тут дертися нагору? Отак роздивляючись довкола, він раптом побачив хвіртку, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».
Хлопець обережно прохилив її, дівча схопило його за руку й каже: «Кинь сльозу». Він мерщій послухався. Тоді воно каже: «Але не втрачай відваги, і тобі завше буде весело».
І побігли обоє разом, побравшися за руки, побігли садом веселих діток, радісно сміючись.
Якщо тобі буде коли-небудь сумно, згадай цю мою казку.
16
ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА.
ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС
— Я часто згадуватиму про неї, — мить подумавши, каже Кароліна.
— Відвагу, — прошепотіла Геленка, все ще перебуваючи під враженням почутої казки.