— Мабуть, у нас зараз теж вистачить відваги, — мовила Кароліна, — аби весело вислухати те сумне, що нам повідає Ге.
— Або щоб весело поглинути його, — докинула Геленка.
— Бачу, що Геленка принципова противниця страхітливих і моторошних історій, — сказав Йозіфек сестрі. — Тільки ж нам, — звернувся він до Геленки, — нам уже відомо, що позбавляє мооган доброго настрою.
— Відомо, мені це вже відомо! — вигукнув Ладіслав і трохи не дав з півня сторчака.
Кароліна встигла затримати його, а Йозіфек за сантиметр від підлоги спіймав його окуляри.
— Тому що… — провадив далі Ладіслав, — тому що холоне їхнє сонце, тому вони змушені шукати собі нову планету, тому в них нема настрою.
— Нема настрою, а щодень веселяться, — докинула Геленка, але таким тоном, щоб ніхто не подумав, ніби вона знаходить у цьому щось цікаве.
— В Римі теж тільки й знали, що веселитися, тим часом як, як це її… ага, імперія… вже була на божій дорозі, мудрагелько. Наближалися германці, а римляни день і ніч бенкетували. Ти цього не читала? Що ж я можу зробити, коли вона нічого не читає.
— Я не дозволю, щоб хтось порівнював римську державу з моєю планетою. Що між ними спільного? — обурено вигукнув я.
— Канапки, — підказав Йозіфек.
— Анічогісінько, — рішуче заявив я. — Римська держава багатіла за рахунок воєн і загинула через війни. Десять тисяч літ ніхто на Моого не важиться на чиєсь життя, десять тисяч літ ми не знаємо, що таке війна. Хочете знати, що ми про неї думаємо? Що перемагати й гинути, вбивати й бути забитим однакове нещастя. Все це безглуздя, незбагненно велике безглуздя.
Отож, що спільного між римською державою і моїм світом Моого? Я тебе питаю, Ладіславе! Що?
Я сам чув, як мій голос тремтить із гніву.
— Нічого. Опріч канапок, — знову сказав Йозіфек.
— Я мав на увазі тільки ті їхні веселощі, — боязко мовив Ладіслав.
— По-твоєму, ми повинні впасти у відчай? У такому разі, я розкажу тобі геть-чисто все, а ти справедливо розміркуй, як ти почувався б у шкурі мооганина.
На мою планету наступає пітьма. Якби не світили десятки штучних сонць, там цілий день було б сіро, як тут перед смерком. Вже тільки своїм розумом підтримуємо ми на планеті світло, теплий вітер, вологу, родючість грунту, рослин і тварин, барви й усе, що видає звуки, бачить і чує.
Та навіть безмір штучних сонць не замінить одного правдивого. Невблаганно зближається година, коли долі Моого й мооган розійдуться. Поки це станеться, поки ми розпрощаємося, наші штучні сонця іще якийсь час світитимуть, потім вони почнуть червоніти, гаснути, а тоді вже буде по всьому.
За своє власне майбутнє ми не боїмося. Моого загине, моогани переживуть його.
Все, що ми втрачаємо, — це наш світ. Це все, і це не так мало. Але далеко від нас у безмежному небі світить молоде сонце й під ним пливе планета, така подібна до нашої, що ми не втратимо майже нічого. Навесні там тане сніг і цвіте петрів хрест, уночі на деревах ухкають сови, в кроликів такі самі прозорі вуха, й діти так само люблять полуниці зі сметаною.
Ладіслав озирнувся на Геленку. Він хотів їй у чомусь дорікнути, але зараз це було б не до речі, тим паче, що я заговорив до нього. — Отже, Ладіславе, — мовив я, — надягни шкуру мооганина. Що ти робитимеш сьогодні ввечері? Будеш бідкатися чи танцюватимеш керднон на вулиці Горіхових тортів? Справлятимеш свої іменини, як справляємо ми щовечора, чи тобі буде осоружне твоє життя? — Не буде, — мовив Ладіслав, тручи своє вухо й суплячись. Він явно хотів іще щось додати, але не знав, як краще висловитись.
— Не так-то воно все просто, — мовила Кароліна.
— Навпаки, все досить складно, — озвався Йозіфек.
— Звісно, що складно, — сказала Кароліна.
Ладіслав і Йозіфек погодилися з нею.
— Я уявляю собі, що я мооганка, — провадила вона далі.
— Скажімо, моя сестра Леєнія.
— Гаразд, твоя сестра Леєнія.
— В такому разі, Ге, я твій брат Йозіфек.
Кароліна попросила Йозіфка, аби він їй не заважав, і, на мить замислившись, знову уявила собі, що вона моя сестра.
— Отже, я Леєнія. Я не бідкаюся, роблю свою роботу, увечері веселюсь на Центральнім проспекті, може, танцюю керднон, а може, літаю в тхолензі за містом. І мені в голову раптом западає сумна думка. Ми щезнемо, і ця планета буде безлюдна, огорнена вічною пітьмою. Теутендомонці радіють, що вони переберуться з планети на планету, наче з потопаючого корабля на неушкоджений. Та я не візьму з собою, пейзажу, якого більш ніколи ніде не побачу, мурах, що їх я здибала, снігурів, козуль, шипшиновий цвіт.