— Але ж твій брат Ге знайшов тобі планету, і там буде все — мурахи, снігурі, козулі, — умовляв Кароліну Ладіслав, заспокоюючи її, наче маленьку дитину.
— Проте я полечу від мооганських снігурів та козуль, покину їх на поталу лихим часам, цілий той світ полишу найгіршим часам. То був мій світ. Я належала до нього й завше належатиму.
— Якби можна було взяти до своїх зоряних кораблів усе живе, ми врятували б і билинки трави. Але в нас нема Ноєвого ковчега, ані чогось подібного. То що ж нам чинити? Може, загинути разом з мооганськими снігурами?
— Ну що ви. Мені тільки стає моторошно на думку, що я можу зустріти там когось такого, хто з нами не полетить. Добре, добре, я вже мовчу.
— Всі моогани мовчать про це, — кажу я. — А якщо тобі не дають спокою журні думки, ти звертаєшся до розрадника. Ну, тепер уже знаєш, чому розрадникові телефони весь час дзеленчать?
— Цікава б я знати, чим би він мене розрадив.
Я мовчав. Зате Ладіслав тут же відповів за розрадника:
— Можливо, він сказав би: «Сміливіше, Кароліно, і тобі буде весело».
Це нас усіх розвеселило. Геленка теж засміялася. Досі вона весь час мовчала і тепер сміялася тільки нишком.
Мені хотілося, щоб вона блиснула в усмішці й зубами, і я назвав Ладіслава головним розрадником Праги-6.
— Може, вже досить, Ге? — озвався зненацька тихий голос.
Це був той самий жаб'ячий голос із чужим акцентом, що від нього ми втекли з саду.
17
КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ?
НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО
— Знов, — сказала Геленка й підсунулася ще ближче, так близько, що її голова торкалася мого коліна.
Я вирішив нарешті покласти цьому край.
— Леремія денунбондон. Маякта гуен хуен, каліячгунд, — мовив я.
На відповідь озвалося роздратоване бурмотіння. Ладіслав поцікавився, що я сказав голосові, що він одразу ж стулив губу.
— Я зауважив йому, що він мав би поводитися трохи чемніше й радше мовчати, коли вже зайшов до господи, куди його ніхто не запрошував.
— Вибач, Ге, — запротестував Йозіфек, — але тобі не здається, що ти сказав це своєму колезі трохи грубо? Він же досі майже весь час мовчав, я б навіть сказав, що він зовсім не балакучий. Просто ми зараз, може, зачепили його мооганську гордість, назвавши Ладіслава розрадником Праги-6. Я пропоную вибачитися перед ним і на додаток запросити до свого гурту. Якщо Кароліна не проти, скажи йому ласкаво, щоб він почувався в нас жаданим гостем.
— Я теж охоче привітала б цього добродія, — відповіла Кароліна, — але запитаймося спершу в Геленки. Мені здається, що вона не терпить невидимих гостей.
— Ні, хоч його тут і немає, — мовила Геленка.
— Коли так, то нехай він нам покажеться.
— Покажіться, — порадив невидимому Ладіслав.
— Важко, золотце.
Цю відповідь мооганина, який прийшов у гості, не можна було назвати чемною. З мене було вже занадто його невихованості. Я сказав, щоб він зоставався невидимим доти, поки позбудеться чужого акценту, й що йому краще було б також мовчати, якщо не знає, що й коли годиться казати. Очевидно, це був юний мооганин, який виріс по дорозі до Землі й користувався більшою свободою, ніж заслуговував.
Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.
— Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?
Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.
— На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, — нам потрібна планета.
Ладіслав блиснув на мене окулярами.
— Вам? Ціла планета?
Я похитав головою.
Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.
— Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.
— Тобто як, Йозіфку?
— А ось так. Ми поділимося з ними нашою матінкою Землею, а вони прилучать нас до своєї цивілізації. В такий спосіб ми заощадимо собі тисячоліття розвитку. Шкода, що я не маю права діяти за всю земну кулю. Бувши принаймні Ладіславом Славним, я послав би мооганам якнайкращі запросини.