Я підхопився на ноги й за мить сидів уже за кермом.
— Може, ти візьмеш і дітей? — попросила Кароліна.
Я рвучко відчинив задні дверцята, Геленка з Ладіславом сіли позаду.
— Йозіфек сказав, — провадила Кароліна, — що дітям сьогодні не треба додому, отож ми нашвидку склали план на вечір та ніч.
Я завів мотор і згідливо кивнув головою. Перед тим як рушити, я завше дивлюся в дзеркальце, чи мене хто обганяє. В саду це була зайва обережність, але за звичкою я подивився в дзеркальце й побачив Йозіфка, що викочував із дверей мотоцикл.
Ми рушили. Повітря було чудове, небо чисте, а від Кароліни пахло незнайомими парфумами.
— Що ж це за план? — поцікавився я.
— Я хотіла б, щоб ви побачили мою роботу. Дітей я вже запросила, а тепер запрошую й тебе, щоб ви прийшли повболівати за мене.
— Так, так. А що ж ти робитимеш, Кароліно?
— Це єдине, на що я ще трішки здатна, Ге.
Ми проїздили мокрими вулицями, осяяними західним сонцем. Щоразу, дивлячись у дзеркальце, я бачив позаду Йозіфка, який їхав на мотоциклі. Що ж це робитиме Кароліна? Без сумніву, вона не друкуватиме на машинці, таку роботу ніхто нікому не демонструє, хоч і знає її якнайкраще. До того ж за друкарок ніхто не вболіває.
Думки мої перепинив Ладіслав.
— Другий пункт нашої програми буде вечеря, — мовив він. — А третій — сон.
— Вечеря мене дуже цікавить. Я заведу вас до тихого ресторанчика у Старому Місті, — сказав я.
— У цьому до ресторану? — зітхнула Геленка, маючи на оці свою білу майку та вузькі жовті штани. А також, очевидно, смугасту Ладіславову майку.
Я подумав, що мій убір теж не найкращий після того, як я давав навколішках присягу. Але Кароліна сказала, що мої зелені коліна роблять мене загадковішим, що дітям теж не можна в чомусь закинути, хіба, може, в тому, що вони майже голі. Але цю ваду, гадала вона, легко вдасться виправити, якщо я додам газу й зупиню авто біля дитячого універмагу.
— Ура! — крикнув. Ладіслав мені на вухо. Він стояв навколішках у мене за плечима й стежив за спідометром. — Ану додай газу, бранцю! Я наказую тобі, чуєш?
Цього його бажання задовольнити я не міг. Ми їхали Нусельською із швидкістю шістдесят кілометрів на годину, а для цього району це й так було занадто.
Для Ладіслава ж це була черепаша хода. Він занудьгував у мене за спиною.
— Слухай-но, бранцю, — звернувся він раптом до мене. — Ти не спитав дозволу, а хочеш їхати до ресторану.
— Це мій план, Ладіславе, якщо бранець має право на плани. Частувати друзів — моє покликання, якщо, звісно, бранцеві це дозволено.
— Як виняток, я дозволяю тобі, Ге, але не знаю, чи пускають увечері дітей до ресторану?
Він думав, що не пускають, і в його словах бриніло невдоволення з того, як іще погано влаштований наш світ.
Кароліна запевнила його, що в супроводі дорослих, тим паче завидна, дітям дозволено заходити і до найкращих ресторанів, а коли вони ще поводяться так чемно, як Ладіслав і Геленка, їм скрізь раді.
Ладіслав заспокоївся й сказав Геленці, що вони сьогодні здорово погуляють, бо обоє дуже чемні дітки.
З радості, що в мене вже нема ворогів, що всі ми кудись їдемо, де дивитимемось на Каролінину роботу, що я належу до табору добрих мооган, я не додумався до чогось кращого, як щосили натиснути на клаксон. Залежно від того, де я натисну, мій клаксон видає ніжні тони. Якщо я натисну його щосили, грає оркестр сурмачів.
З такою тріумфальною музикою ми вдерлися в центр міста, супроводжувані мотоциклом, як урядове авто.
Жаль, що надворі було ще видно. Я ще, здається, не сказав, що мій автомобільчик увечері має барву спиртового полум'я. Перехожим здається, що повз них пролетіла синява блискавка, тільки трохи повільніше, ніж звикле.
Але вечір іще не настав.
Ми спинилися на Пршікопе і весело заквапилися до дитячого універмагу.
Скупившися, ми могли бути ще веселіші. Та між нами й автомобільчиком виріс грубий людський мур.
Я посадовив Ладіслава собі на плечі, щоб нічого не сталося з його полотняного курткою, облямованою шкірою й оздобленою шкіряними гудзиками. Ми намагалися пробитись до машини. «Вибачте». «Вибачте». «Будьте такі ласкаві, пропустіть нас». За мною йшла Кароліна, несучи над головою Геленчину рожеву сукню з зеленими квітками (певно, сукня була покоротка на Геленку, зате дуже пасувала до її смаглявого лиця).