Крім нас, у ресторані, певно, ніхто не помітив, що він упав. Йозіфек миттю поставив його на ноги й узяв під руку.
— Коли ваша ласка, — мовив він, — я одведу вас до вашого столика.
— Я була завмерла зі страху. — Тільки тепер Геленка виповіла те, що пережила. — Зі страху, що він відірве мені косу. Я думала, що до нас ізнов з'явився невидимий… але це була людина, правда ж? О, яка я рада. Ге, то справді не був мооганин?
— Справді. По-перше, мооганин на Землі ніколи не вп'ється, по-друге, він мені відповів би, по-третє, з мооганином Кароліна так легко не дала б собі ради.
— Кароліна — силачка, — рішуче мовив Ладіслав.
— Скажи, Кароліно, що ти йому зробила? — запитала Геленка. — Я б такого не потрапила.
— Я навчу тебе, коли ми будемо самі, — пообіцяла Кароліна. — Це дуже добрий захист від добродіїв, яких ніхто не подужає.
Повернувся Йозіфек і, тільки-но сів, запитав, чи вони вже віддали мені океан.
— Іншого ж виходу нема, — заявив він. — Віддайте йому океан і запиймо нашу угоду морсом.
Він, очевидно, подумав, що ми відразу ж дійдемо згоди, і покликав офіціанта, щоб той забрав надпитий морс і приніс Геленці свіжий. А потім підняв келих і чекав, щоб його підтримали. Та всі сиділи непорушно.
— Я б не хотів, — сказав я, — щоб ви вбачали в мооганах розбійників всесвіту, які напали на вашу планету з криком; «Океан або життя!» Адже ж я зрештою перший мооганин, що почув нині це гасло.
Уклінно прошу вас, вірте, як я, що Моого — непогана зірка Землі. І вірте, як я, що на Моого ніколи не переможе лиха сторона.
Я теж хочу запропонувати випити, але за інше. Скінчімо нинішні перемови, забудьмо про всі клопоти й запиймо їх морсом.
Ми випили. Потім Геленка сказала:
— А якби перемогла?
— Якби це мало статися…
В цю хвилину заграв піаніст. Кароліна сказала, що на її шоколадному годиннику вже по восьмій. Майже ту ж саму мить піаніст голосно ударив по клавішах.
І я сказав:
— Цього не станеться, в жодному разі.
Потім ми якийсь час слухали гру піаніста.
— А все ж таки, якби сталося? — запитав Ладіслав. — Ти оборонив би нас?
— Я саме думаю про це, — відказав я. — Це буде не легко ані для мене, ані для мого підопічного. Одного з вас я хочу обернути в мооганина. Або в мооганку.
— Тільки одного? — розчаровано пролинуло з двох боків.
— Вам це здається замало? — здивувався я. — Навчити когось протягом короткого часу нашої мови, наших звичаїв, поведінки й надолужити з ним усе, що знає мооганський школяр. Якби я дбав про дорослого, то для цього мені знадобилося б щонайменше десять років. З тяжкими труднощами я зможу омооганити одну дитину, не більш. Одним одну дитину.
Ладіслав підвівся із стільця й попросив у Геленки хустинку. Але де б вона взяла хустинку в рожевій сукні?
— Ця дитина, — мовив він, — буде єдиною пам'яттю про людей. — І, знявши окуляри, взяв хустинку з моїх рук.
— І цією пам'яттю не буду я, — мовила Геленка. — Ладіслав розумніший і взагалі має ліпшу голову для науки. Зі мною, Ге, тобі пощастило б менше.
— Ця дитина, — повторив Ладіслав, — буде єдиною пам'яттю взагалі. Як на мене, то тут скоріше підходить дівчина, так чи ні?
23
«ГЕ, МИ ЗАЯВИМО ПРО ВАС».
ПРИГОДА З РОЖЕВИМ ВИНОМ.
КОЛИ МООГАНИ ЩЕЗНУТЬ У ПОВІТРІ
— Це правда, — втрутився Йозіфек, — що дамам завше належить давати перед. Але в даному разі скоріше йдеться про те, щоб дама була остання.
Ладіслав поклав хустинку на стіл і почав протирати окуляри краєчком скатерки. Ми не картали його за це, бо при такому хвилюванні можна допустити й інші промахи.
— А ти б не хотів потрапити на Моого? — запитав я, здивований його доброзичливістю.
— Щоб я та не хотів. Тільки я можу щось винайти на Землі, а вона ні. Нехай летить. А я тим часом щось винайду проти променів, можете бути певні.
— Можеш винаходити собі й на Моого, — відказала Геленка. — Адже там Землю ти не зрадиш. А я тут думатиму про те, що ти щось винайдеш.
— Ти можеш думати про це й на Моого і їсти морозиво з Морозивної вулички.
— Чого це ти весь час посилаєш мене на Моого? Можеш про мене так не турбуватися.
— Мушу, бо наші доручили це мені.
— А цікаво, що ти їм скажеш, коли я буду на Моого?
— Що ми вже здихалися тебе. Хоч відпочинемо від тебе.
— Слухай-но, а вони сьогодні не телефонуватимуть?
— Ні, а якщо й зателефонують, то нічого страшного. Незабаром когось із нас вони все одно вже не застануть, отож нехай звикають. Полонений Ге, — несподівано звернувся до мене Ладіслав, — слухай мій наказ. Бери присутню тут Геленку, добре дбай про неї й пильнуй її. Пам'ятай, що це незвичайна жінка, вона гадає, що зостанеться тут, коли тут не буде вже нікого. І заприсягнися: як тільки я винайду захист проти променів, а я в цьому теж заприсягаюся, що винайду, ти запитаєш її, чи хоче вона додому. Якщо скаже, що хоче, привезеш її назад. Дай у цьому велику мооганську обітницю, що приставиш її на Землю, до Праги, навіть якби вона й не хотіла.