Назавтра так само щезло дитя з-під крамниці на Англійському проспекті й так само повернулося туди. Потім це повторилося перед аптекою у Вршовіце,[2] на набережній біля Жофіна.
Матері боялися вже й на хвильку кидати дітей без догляду. Але біля Жофіна за візочком пильнувала жінка. Вона сиділа на лаві й читала книжку; раптом підводить очі, дивиться, а візочка нема.
Кожна мати тремтіла зі страху, що з нею теж може таке статися, хоч і чула, що злодій має звичку повертати вкрадених дітей. Що, коли саме її дитя він не поверне? Біля Жофіна зібралися сотні людей, утішали матір і чекали на злодія. Зненацька хтось крикнув, кажуть, якийсь хлопець, що за сто кроків од них стоїть візочок і в ньому плаче дитя.
Ладіслав не втримався й зауважив, що це був цілком добрий злодій.
— Облиш, — смикнула плечем Гелена, — цілком добрий злодій. Ти знаєш, як воно матері, коли в неї вкрадуть дитину? Я не знаю, якби це в мене хто вкрав, я б його, певно, роздерла.
Маляр поважно глянув на неї й кивнув головою.
— Так, як Геленка, думала кожна мати. Того злодія теж трохи не розідрали.
— Хто його спіймав?
— Юрба розгніваних людей. Злодієм виявився десятилітній хлопчак. Перед ним ураз виросла стіна обурених батьків. Кожен будь-що хотів відучити його красти дітей.
Ладіслав уявив собі юрму розгніваних батьків і здригнувся.
— Чому він це робив, скажіть, на бога? Я б на його місці не крав, а коли б уже крав, то не дітей. Навіщо красти дітей?
— Бачиш, Ладіславе, йому подобалося бути старшим братом. У нього не було іншого приятеля, крім своєї маленької сестрички. Потому він зостався сам, і йому здалося, що то були найщасливіші хвилини його життя, коливін дбав про ту крихітку. І ще йому здалося, що він помре з туги. Він украв чуже дитя, побавив, погицав на руках, потримав у себе дві години, а тоді віддав назад. Хлопець був убгав собі в голову, що він — старший брат усіх дітей. І, по суті, це зосталося в нього й по сей день. Хоч він уже давно не краде дітей. Ми всі здогадалися, хто був той злодюжка. Нам кортіло запитати, чи зустрілися вони ще коли-небудь, він і сестра, але навіть Ладіслав проковтнув це запитання. Щоб не припиняти розмови, він наскіпався на Гелену: — Ну й злюка ж ти. Виходить, ти розідрала б пана маляра. Ти це сказала, сказала! –
І вдався до нас, аби ми потвердили, що вона справді так сказала.
— Але ж я не знала, навіщо йому ці діти. Маляр поклав долоню на її ясне волосся й погладив його.
8
МИ РАДІЄМО КАРОЛІНИНІЙ З'ЯВІ.
В ЩО ОБЕРНУЛАСЯ НАША РАДІСТЬ.
ВІДПОЧИВАЄМО НА МАТРАЦАХ.
ЛАДІСЛАВОВА ТАЄМНИЦЯ
— Йозіфку! — покликав хтось у передпокої спокійним і ніжним дівочим голосом.
— Перепрошую, — мовив маляр і хутенько вибіг з кімнати.
Не встигли ми й отямитись, як він уже вертався з дамою, котру ми одразу ж упізнали на портреті.
— Кароліна! — повідомив маляр. Геленка глипнула на мене: «А я що казала?»
Потому маляр відрекомендував нас одне одному. Він забув моє мооганське ймення, що я його назвав під деревом. Ладіслав підбіг до нього на допомогу:
— Добродій Ге Гуа. — В нього була чудова пам'ять.
Коли Кароліна трохи здивувалася, зачувши таке ймення, він пояснив їй, що я — людина з планети Моого.
Вона відразу ж перестала дивуватися й потисла мені руку.
Їй, певне, було вже за двадцять, але вона ще не перестала бути дитиною, найпаче коли чогось раділа. Нині вона не тямилася з радості, що до них завітали гості. Зібрала порожні тарілки й вибігла до кухні.
Ми тим часом сиділи за столиком, мовчали й усміхалися одне одному. Нараз Геленка засміялася вголос, за нею я, потому маляр, Ладіслав; ми реготали, мов божевільні, відкидалися назад, піднімали коліна, вищали й питцали, хоч ніхто не сказав ані словечка. Ми просто раділи, — певно, тільки тому, що в маляра є сестра Кароліна, а в Кароліни є брат Йозіфек. Вернувшись за хвилю до кімнати, Кароліна запитала нас, чого ми так регочемо. Ми не могли їй нічого відповісти, власне, ми вже не сміялися, а ревли. «Не знаємо, ми не знаємо!» — вигукнув маляр, і сміх напав нас ізнов. Тепер сміялася вже й Кароліна. Вона іржала, як лоша, й була така кумедна, коли сміялася, що ми вже сміялися з її сміху. Замість уст — роззявлений писок, ніс ізморщився, замість очей — дві шпаринки, сама вона зіщулилася під стіною, а потім сіла на підлогу. Ладіслав лежав горілиць і пацав ногами, Геленка стояла навколюшках і затулила обличчя руками, немовби плачучи, маляр повзав рачки, а що робив я, вже й не пам'ятаю. Думаю, що бігав з кімнати надвір і назад.