Коли сміх пройшов, ми почулися страшенно стомленими. Кароліна запропонувала вийти в садок на свіже повітря, — там, мовляв, ми трохи відійдемо.
Надворі то світило сонце, то насували хмари. Знову потепліло. Олива пахла срібно, а троянда — жовто. Маляр кинув нам на вогкий травник два надимальних матраци, на рожевому ліг я з Ладіславом, а на синьому сіли Кароліна з Геленкою; ми дещо їли, дещо пили, дещо розповідали, а потім маляр запитав нас, може, ми хочемо послухати магнітофон.
— Ні, ні, — відповів Ладіслав, — радше пограймося.
Геленка повернулася до Кароліни:
— Скажіть, ви іще не забули, як гуляли з братом у доброї родини?
Дівчина запропонувала, щоб ми всі тикали собі навзаєм і кликали одне одного на ймення. З цієї самої хвилини ми почали кликати одне одного «Йозіфку, Геленко, Кароліно й Ге».
Ладіслав бив себе в груди й гордо казав:
— Я з мооганином на ти. Я з мооганином на ти.
Геленка повторила запитання:
— Іще не забула, Кароліно?
— Я вже точно й не знаю, чи пам'ятаю це сама, а чи мені оповів Йозіфек. Мені закарбувалося в пам'яті, що ми з ним завше щось собі уявляли. Були ми також левом і приборкувачкою, замість воза в нас був будинок із садком, і ми ходили по небу. Діти завше уявляють собі щось незвичайне, коли те, що існує, нічого не варте.
— Ваша правда, — потвердив Ладіслав і, захоплено усміхаючись, тихенько проказав — Якби ви знали, що я собі зараз уявляю.
З цієї хвилини для нас усе перестало існувати, крім того, щоб довідатись, що ж уявляє собі Ладіслав. А він крутив головою — мовляв, такі таємниці нікому не відкривають.
Кароліна погодилася з ним і попросила нас, щоб ми його ні до чого не силували.
— Е ні, — мовила Геленка, — ми пообіцяли собі, що будемо відверті. Як відверті, то відверті, які тут можуть бути таємниці. Я ж теж уже вибовкала, що здумую собі.
— А ви не будете з мене сміятись? — запитав Ладіслав. — Глядіть же.
Він метнувся до будинку й привів за хвилю маляра. Поклавши виявити свою таїну, він хотів мати якнайбільше слухачів. Показав маляреві на своє місце на матраці й почав. Оповідаючи, він бігав поміж нас, ходив, зупинявся, присідав навпочіпки, схоплювався, брався за голову й хитався.
9
НАЙСЛАВЕТНІША ЛЮДИНА СТОЛІТТЯ. ЇЇ ШЛЯХИ, ВИНАХОДИ Й БИТВИ.
Я ВИКЛИКАЮ ЇЇ НА ДВОБІЙ І РОЗДРАТОВУЮ
— Я — найрозумніша людина в світі й маю неймовірну силу. Найбільшу силу в світі. І все знаю.
Приїжджаю до першого-ліпшого міста, скажімо, до Каїра в Єгипті, і там мені дають математичну задачу, надзвичай складну, вже п'ять тисячоліть ніхто не годен вгризти її. Я хвилю дивлюся на неї, потім кажу: «Олівець, папір. Ось вам розв'язання».
У кожній країні я живу в президента або в короля. Куди б я не пішов, скрізь повно люду, практично немає нікого, хто не хотів би принаймні здалеку побачити мене: люди вилазять на дерева, на дахи, на ліхтарі, щоб уздріти мене. Небачена слава. Я — жаданий гість найславетніших художників, королі запрошують до себе на обід, бо я для них — єдина розвага.
Я безнастанно мандрую, а як трапиться, що наш літак налучиться на грозу і пілот не знає, що робити, я кажу, аби він на хвилю сповірив мені кермо — воно потребує міцної, впевненої руки, це таки так.
Приїжджаю до міста, там іде шаховий турнір на звання чемпіона світу. Перемагає Петросян. Я заходжу туди, чому б ні. «Зіграємо, товаришу Петросян?» — «Будь ласка». Роблю хід. І вже бачу, що знов будуть овації. Третій хід, четвертий, п'ятий. «Якщо не помиляюсь, товаришу Петросян, вам мат». Москва шаленіє. Ха-ха.
Абіссінський король потребує розумної поради. Річ цілком нормальна. Щохвилі хтось мене просить: «Допоможи, Ладіславе».
Вночі йду купатися, як там називається та їхня річка? Зараз ізгадаю. Іду купатися. «На. бога, не йдіть туди, в річці лютує крокодил-людожер». — «Що тут дивного, ясний королю? Я, звісно, волів би мати діло з гумовим крокодилом, але з цим, може, виграємо теж».
За нами плавом пливуть двірські, король у плавках, слуги. Темно, світить місяць, річка, на воді від берега до берега крокодил, хвостом до нас. Чекає, що я робитиму. Як ви гадаєте, що я робитиму?
— Прив'яжеш крокодила за хвіст до берега й підеш купатися трохи вище або нижче, — сказав маляр.
— Ні, я вчиню інакше, Йозіфку, — сказав Ладіслав. — Я виходжу на хвіст і хвилю йду по ньому, як по мосту. Двір трохи не божеволіє, король кричить і лякає крокодила. Крокодил починає шамотатися, сюди-туди, я щосили намагаюсь утримати рівновагу. Крокодил занурюється під воду, я, звісно, теж, ми довго там вовтузимося. Що, по-вашому, я з ним учинив?