Тому дуже характерним є те, що поетичним виразом цього усвідомлення історії стає для Гельдерліна ніч. Ніч криє у собі глибоку двозначність. Прихід ночі кладе кінець метушні дня. Темрява відбирає у речей, які нас оточують, їхній звичний порядок і закриває дорогу. Але, закриваючи наявність світу, ніч водночас відкриває відчуття людини на те, що є приховане при світлі й шумі дня: далекі звуки струн, бій дзвонів, дзюркіт джерела, запах квітів у саду — і всім цим зворушує «повну надії людину». Незабутні рядки першої строфи «Хліба і вина», що описують ніч, яка несе це нове бачення:
Силою ліричного настрою ці вірші викликали подив уже у сучасників і були у 1807 році надруковані під заголовком «Ніч» у «Альманасі Муз». Однак насправді ці вірші дуже далекі від розмріяного захоплення ніччю, яка покриває все містичною таємничістю, того захоплення, яке ми зустрічаємо у Гердера й романтиків. Це є перша строфа великої і вельми серйозної поеми, увертюра, що славить ніч — символ історичної ситуації людини Заходу. Почесті, яких сподобляється ніч, адресуються «ночі історії», похмурій долі Заходу, якому дано жити у безбожну епоху, далеку від повного божественної присутности стародавнього світу. Новаліс у «Гимнах до ночі» теж надавав ночі форми історичного символу. Але християнська думка Новаліса побачила у ночі істину, яка перевищувала спокійну ясність дня. Новаліс славить ніч, бо вночі гине все, що є неістотним, ніщо не заважає спілкуватися чистим духам, а у історичному сенсі ніч є звитягою над смертю, яка була неможливою у спокійному світі грецьких богів і здійснилася лише Христом. Натомість в усвідомленні історії Гельдерліна протиставлення дня і ночі має неґативний зміст — ніч породила життя, далеке від богів, вона є запереченням життя греків як дня, освітленого божественною присутністю. У цьому образі та його суперечності Гельдерлін вловлює цілком однозначне переживання. Безбожність сучасности означає «нездатність відчувати спільність культу і спільність нашого околу», замикання у вузькій сфері життя, зокрема «обмежену родинність», що її Гельдерлін зауважив у німецькому національному характері, дусі лакейства, котрий постійно шукає особистих вигод і замикає людей у шкарлупці недовірливої самотности. Натомість поет знає, що «сфера, вища від сфери людини, є сферою Бога». Жителі неба складають спільноту вищу, ніж людська, вони є розриваючими дух силами, котрі обдаровують людську істоту душею. Тепер, «коли над усім бере верх лакейство», лише любов є знаком кращих часів… Лише у душі тих, хто любить, живе справді жива спільність. Лише для них світ усе ще є повним Бога, бо все, що їх спіткало, вони сприймають як прекрасну ласку, таку ж, якою є чудо кожного з них для іншого. Так і поет відчуває, що Діотіма щось змінює у ньому, оздоровлює його: «Я пізнав, чим є таємниця божественного, коли Діотіма вилікувала мої відчуття». Але там, де запанувала і поставила свої невідкладні вимоги турбота, де день у день ми думаємо про «хліб насущний», тобто про те, з чого ми матимемо користь, де «обкрадаються наші душі», — там життя стало нелюдським, пропав елемент божественного. Насунулась ніч безбожництва:
Сенсом божого дня «серед квітучих дітей Еллади» є життя, яке усвідомлюється у ракурсі присутности божественних сил, яке, шануючи богів, творить свій порядок, який дивує і яким ми захоплюємося у прекрасних святинях, містах, врочистостях і театрі класичної Греції. «Присутність небожителів» у найменших деталях життя — присутність, якій ми нашими «залізними поняттями» надали вченого змісту, тобто морального, — це всюдисуще релігійне розуміння життя у греків є, по суті, «вищою освіченістю». Вона полягає не у загально-абстрактній моральності розуму, а у конкретній загальності спільно переживаного світу, спільного духу. Поетичний блиск божого дня у грецьких трагедіях і гимнах не є випадковим твором обдарованого народу, він є виразом справжнього переживання божественного. «Тому тепер повинні народитися слова, як квіти».
Ніч — це не лише час, коли віддалилися боги, час занепаду, у якому життя не має тривкої основи. Це водночас і час пам’яти про день і чекання на його повернення. «Коли все пролетіло і день погас», божественне і його образ стали справді невидимими:
Але епоха розлуки богів і людей, незважаючи ні на що, пам’ятає їхнє світло. Навіть у нашому безбожному світі не бракує знань про богів. Хліб і вино, запорука християнської вірности, є для поета даром богів, і живе ще тиха вдячність за ці дари. Хліб і вино мають у собі благословення гармонії між землею і сонцем, вони відомим чином залежать від могутніших від нас сил, від розбуджених стихій, і це призводить до того, що вони стають запорукою якоїсь форми переживання світу, котра, на жаль, є для теперішніх людей незрозумілою. «Потім дух та велич між людей до радости доростає». Природа радости полягає у тому, що вона є «духом». Передусім це означає, що вона є спільною і породжує цю радість. Справа полягає не у тому, що іншим уділяється щось, що уже було де того радістю — радість власне і постає у акті ділення з іншими:
Окрім того, радість не є сліпим задоволенням, але і готовністю брати: є свідомою «радістю духу», вона знає, що є спільною власністю. Таке переживання світу, яке у своєму власному бачить і шанує дар, було загальнопоширеним у давнину, але тепер серед людей уже не трапляється. Щось від того переживання ще все-таки збереглося — як гадає поет — у хлібі та вині — і лише там. Поза тим люди звикли оцінювати все з практичної точки зору. Але дух праґматизму відчужує людей. Полохлива турбота за власні інтереси приносить лише неволю і самотність. Це «нічний дух» присмеркової епохи. Така ситуація прикликає гесперійського поета, який повинен берегти та передавати вістку про божественне. Важко бути поетом у часи безплідні, і Гельдерлін скаржиться: «Солодко передчувати, але це супроводжується стражданням». Перед ним не розквітають слова, у яких народ міг би побачити себе і світ. «Часто ми змушені мовчати; не знаємо святих імен. Серця б’ються, але чи вистачить нам мови?» І саме тому самотня праця поета не є даремною.