Місією поета є те, що він повинен виспівати майбутнє. Поет оспівує те, що буде. Пам’ять перетворюється у чекання, оповідання — у обіцянку.
Тут відкривається ще одне розуміння ночі. Ніч є не лише темрявою, яка зберігає дещо від дня минулого — у її тіні відпочиває дух, під її охороною готується майбутнє. Гесперійська ніч є часом охорони і зосереджености. Боги живуть тепер далеко, «в іншому світі»:
Сміливі нічні подорожі поета утверджують його у переконанні, що ця присмеркова епоха є святою ніччю, знаком неминучого повернення богів.
У ранній версії читаємо:
Ці версії пояснюють одна одну. Одна говорить: навіть гесперійська країна, країна тіней, дасть негаданий плід; друга: те, що виглядало як оркусове життя віддалік від богів, насправді є Елізієм, землею обітованою. Пізніший шкіц, що продовжує їх (опублікований спочатку Бейшнером у дисертації «Переклади Гельдерліна з грецької мови», але неправильно потрактований), звучить так:
Цю поезію слід інтерпретувати у контексті останньої строфи «Хліба і вина», у яку вона власне і входить. Мова тут іде про чудесне сповнення останньої обітниці, обітниці про нове народження дітей Бога з темряви ночі. Тому сенс цих віршів повинен бути таким: дух спочатку, тобто у своїй південній вітчизні, не є у себе вдома. У себе вдома щось є там, де йому є місце і де воно може залишитися. Але дух не може залишитися у своїй вогненній, спопеляючій його жаром батьківщині. Тому він мандрує, «…полюбив колонії…», — відважно кидаючи у забуття давнє щастя — вітчизну, яку власне потрібно закласти, місце, де він буде у себе вдома і де він залишиться. І саме наші квіти і затінок лісів чудесним чином приносять утіху цьому гинучому духові. Темрява Півночі та часу, у якому панує темрява, є новою, досі нам не відомою домівкою духу.
І, нарешті, очі самотнього у цій ночі безплідної епохи поета відкриваються до нового «тепер», до сьогодення майбутнього. Той, хто страждав і говорив про себе:
а отже, був приречений на оплакування втраченої величі, стає співцем гимнів, розшифровує знаки, які пророчать майбутнє:
Це закінчення «Патмосу» визначає нове завдання. Те, що ми застали, потрібно проінтерпретувати так, щоб воно стало знаком майбутнього, повною значень книгою. Це завдання і має на увазі поет, коли хоче відтепер оспівувати «ангелів батьківщини». Ці ангели є свідками і посланцями божественного, поет відчуває їх присутність передусім у простому житті природи:
Попри все своє вміння використовувати стихії, людина однак не може їх освоїти — у цьому і полягає їхня божественність, і саме тому стихії, будучи у нас «перед очима», є для нас наукою: серед буденщини заставляють мислити про справи божественні й нагадують про належну вдячність.
Ще більше значення для нас мають красоти рідного пейзажу, потічки, висоти. Біг потоків і силует гір чимось нагадують вирок долі, який падає на наші голови. Він визначає історичний простір нашої екзистенції, але разом із тим і виходить за межі цього простору, показуючи ще й інші її боки: сенс походження і призначення. Ось Дунай тече, ніби випереджуючи наші спогади про минулу історію; ось Рейн, утамувавши прагнення до країни витоків, «плине тихо по землях німецьких», і собі там знаходячи «скромну долю». «Вони повинні бути судноплавними для мови». Тут ідеться не про туманну символіку, яка напрошується шукаючій та непевній людині, а про справжню відповідність. Моноліт і борозни неба й землі є для нас знаками долі, бо людська історія, історія окремої людини та історія народу не лише підпорядковані таким проораним у природі знакам долі, вони самі є долею, зустріччю людей і богів, частиною божественної історії. Не може бути жодного сумніву, що Гельдерлін приписував таке значення і багатьом великим людям історії Заходу, бачив у них мужів, посланих самою долею, котрі, здійснюючи своє покликання, творять сенс історії, «драбину до неба»:
Тут ми досягаємо останнього доповнюючого рівня інтерпретації ночі. Ніч є не лише добою занепаду, вона є часом переховування і збереження, часом, що вказує на майбутнє, а окрім того — ще й тривкою основою і постійним співіснуванням з формою дня і божественною присутністю.
Інтерпретацію історії у світлі майбутнього поет здійснює, вдавшись до міту про титанів. Цьому міту присвячено багато збережених фраґментарно гимнів; окрім того, він є тлом великих поем пізнього періоду творчости. У грецькій мітології титани є ворогами богів, суперниками Олімпу; у описаній Гесіодом фессалійській битві богів вони були переможені й покарані мороком Тартару: титаном передусім був і Прометей, друг людей, котрий здобув для смертних вогонь і, отже, дав основу їхній владі над природою. Тому будь-яка нова спроба змінити божественний порядок світу, у тому числі й та, джерелом якої є безмірна і блюзнірська воля людей до влади, відтепер є бунтом повергнутих титанів. Так виглядає посполита версія античного міту, який Гельдерлін відродив, скупавши у джерелі своїх переживань.