– Час збіг, діточки! – із усмішкою сповістив він присутніх.– Панночка бажає всім добраніч і солодких снів.
– Ти встиг? – спитав Остап у Макса, хоча й сам розумів: ні, бо той нічого не вимовив.
– Ну то й чорт із тим,– докинув Алекс, хоча його очі ясно промовляли: якщо ти невдаха, хлопче, то невдаха в усьому.– Не парся, Максику, нащо воно тобі взагалі? Розслабся й насолоджуйся тим, що маєш.
Він знову всівся на підлозі й задивився на свічку, що й досі горіла. Зрештою, їх ніхто не загасив, тому в кімнаті досі панувала напівтемрява.
Незважаючи на сміховинність того, що відбулося, ніхто з присутніх навіть не посміхнувся – і так само ніхто не наважувався увімкнути світло. А раптом їх тут уже не восьмеро? Темрява могла щось у собі ховати, а ще вгамовувала. Ти спокійний, поки не бачиш лиха, ти байдужий, поки нічого не знаєш. Це одна причина. А ось й інша: ти вчинив щось погане, а потім ховаєш від сторонніх очі. Навіщо світло?
Сидячи на підлозі, кожен міркував про щось потаємне, загадане кілька хвилин тому. Попри очевидну безглуздість зробленого, кожен мав крихітну надію, що легенда про Панночку, ніби дитяча казочка, все ж таки виявиться правдивою.
На столі стояла третя й остання пляшка «Москетто», але охочих до неї якось не було. У кімнаті без видимої причини почав утворюватися вакуум. Стіни немов раптом зрушили з місця й почали тиснути на хлопців та дівчат із неабиякою силою. У більшості присутніх несподівано виникло гостре бажання якнайшвидше забратися звідси. Кинути все й чкурнути туди, де досі веселилися не обтяжені похмурими думками інші мешканці гуртожитку.
Першим ініціативу виявив Мафін.
Звівшись на ноги, він взяв зі столу пляшку й скористався штопором від Сергієвого швейцарського армійського ножа «Вікторінокс». Відкоркувавши вино, він пожадливо влив у себе кілька ковтків. Потім демонстративно, ніби драматичний актор на сцені, передав пляшку Максові. У цьому жесті відчувалося бажання віддати данину, щось на кшталт втішного призу невдасі. Мовляв, не встиг замовити собі якусь дурню, то ось тобі хоча б питво, насолоджуйся й не думай про погане. Макс теж зробив ковток і передав вино Дарі.
Третя пляшка спорожніла доволі швидко, усього за два кола. Настрій у кімнаті підвищився на кілька градусів. Зроблене вже не відгонило середньовічним дикунством, ба навпаки – почало сприйматися як безтурботна розвага з тих, що притаманні веселим студентським рокам, яких насправді не так уже й багато, як хотілося б.
– Ну що: сьогодні в клюбі будуть танці! – бадьоро кинув Алекс чи то Лані, чи то до всіх інших.– Там, здається, і для нас знайдеться місце.
Він відчинив двері, впустивши до кімнати потік свіжого повітря, й першим вискочив до коридора. Інші одразу подалися слідом. Загасивши ті свічки, що й досі горіли, останніми залишили двісті сімнадцяту Лана й Макс. Цей мовчазний і стриманий джентльмен, яким він себе уявляв, як завжди, пропустив уперед всіх охочих, а потім вже вийшов сам.
Обернувшись на порозі, хлопець краєм ока помітив щось дивне. Йому здалося, ніби в дзеркалі пропливла велика тінь. Ковзнула склом і зникла так само швидко, як з’явилася.
Макс миттю повернувся до дзеркала, однак наразі в ньому відбивалися лише меблі та інші предмети, на які падало світло з коридора. І нічого іншого.
«Протяг колихнув штори,– зміркував він,– от вони й відбилися у склі».
За кілька хвилин вся компанія долучилася до згасаючої вечірки.
4
МАКС. МАФІН. СЕРГІЙ. КОНТУРИ КАТАСТРОФИ
Ранок наступного дня видався вкрай важким. Макс повернувся до кімнати напідпитку на початку третьої і вже не зміг нормально заснути. Бідолаха то прокидався, то потопав у тривожній дрімоті, що протягом усього залишку ночі з головою занурювала хлопця у спогади про розпачливе дитинство й підліткові роки. Що дійсно були, скажемо прямо, кепські.
Слави запеклого хулігана Макс зажив ще до того, як вступив у вік, коли хлопці дійсно полюбляють бешкетувати й створюють навколо себе купу проблем. Вочевидь, головну роль тут зіграли брак твердої батькової руки й постійна відсутність матері, яка всіма засобами заробляла обом на прожиття. Тож якщо дитина зростає фактично на самоті, вважається, що нічого доброго з неї не вийде. Принаймні так, на Максову думку, вважали батьки сусідських дітлахів, з якими він всіляко намагався заприятелювати. Дорослі дивилися на нього з упередженням, а деякі навіть із відразою. Певна річ, янголом він не був, і на момент отримання звання «найпершого шибеника на вулиці» на його особистому рахунку значилися кілька розбитих м’ячем шибок і підстрелених із рогатки собак та котів. З іншого боку, у кого в дитинстві не було подібних «подвигів», хай першим знайде й застосує камінь.