Мафін замовк, потім підвівся на коліна й, втупившись у полум’я своєї свічки, продовжив:
– Цю історію колись розповіла мені бабця. Коли вона була молодою, дівки у їхньому селі любили ворожити на Святвечір. Забобони, що поробиш… Так от, одна з її подруг якось порушила головне правило: сама всілася вдома перед люстром і почала ворожити на судженого. Це зазвичай треба робити рівно опівночі, бо нібито саме в цей час відчиняються всі таємні брами і людина здатна зазирнути в майбутнє. Вона весь вечір думала про майбутнього жениха, а коли настав призначений час, узяла воскову свічку й почала водити нею перед дзеркалом, гукаючи коханого: «Прийди до мене! Прийди до мене! Прийди до мене!» – Мафін стишив голос до шепоту.– Тож бабця казала, що в дзеркалі тій дівчині відкрився ліс. А посеред лісу – мисливець… О, забув: на все це ворожіння є рівно одна хвилина. Типу, з нуль-нуль годин до нуль-одної… Тоді брама миттєво зачиняється, і якщо не встиг прибрати свічку й відвернутися, може статися щось погане… Так, на чому я… А!
Коротше кажучи, там виявився мисливець. Він, типу, походжав лісом із рушницею й полював, а дівка ніяк не могла роздивитися, красивий той чоловік чи не дуже. Так придивлялася, що не затямила, як спливла хвилина. Вона це зрозуміла, коли той мисливець несподівано повернувся і наблизився до неї майже впритул! А далі із люстра з’явилася якась фантомна рука й черконула її по обличчю мисливським ножем. Не дуже сильно, але крові було вдосталь і шрам залишився. Бідолаха так перелякалася, що розбила оте люстро до бісової матері, а потім її ледь не довелося доправляти до «дурки». Втім, згодом все потроху залагодилося…
Хлопець зробив багатозначну паузу й окинув усіх таким поглядом, ніби справді розумівся на тому, що розповідає.
– І що далі? – нерішуче поцікавилася Лана.– Так і зсунулася з глузду?
– Ні.– Мафін знову підвищив голос.– Далі найцікавіше! Кілька років потому зустріла вона чоловіка. Усе чікі-пікі, любов-морков. І той якось розповів їй отаку історію. Нібито колись він дуже любив полювати. І під час чергової вилазки до лісу щось його так торкнуло, що він раптово втратив свідомість. А коли отямився, виявив, що лежить посеред якоїсь галявини, рушниця валяється поруч, а в руці у нього – мисливський ножик із кров’ю на лезі. Чоловік злякався не на жарт, обдивився себе з ніг до голови, але не виявив жодного поранення, а тоді злякався ще більше. Гадає: втратив розум і когось уколошкав. Але поблизу нікого, та й слідів на землі жодних. Відтоді він кинув полювати, бо те, що сталося, сприйняв за якийсь знак згори – типу, не треба тинятися лісом, бо там на тебе чекає якась біда.
У кімнаті запанувала тиша. До Мафінової розповіді почали дослухатися навіть ті, кому вона спочатку здалася нецікавою. Назвати його вправним оповідачем було складно, однак те, про що він розповідав, викликало в голові кожного з присутніх картини, що здебільшого нагадували кіношний «нуар»: самотній чоловік у лісі, сутінки, навколо лише стовбури вікових дерев-велетнів, а десь за ними зачаїлося щось зловісне. Ось воно наводить на мисливця марення, і той дістає ножа, бо прагне вбити відьму, яка витріщається на нього з потойбіччя…
Здавалося, ця тиша поглинула навіть гомін божевілля, що коїлося на четвертому поверсі. Якби мешканки двісті сімнадцятої мали квіти в горщиках, цілком можливо, що саме зараз можна було б почути, як ті ростуть. Незважаючи на вік, здобуту освіту й здоровий глузд, подібні історії завжди заворожують.
– Весела побрехенька,– підсумував Алекс.– Отже, ми зібралися тут, щоб на кохання поворожити?
Він усміхнувся і, повернувшись, підморгнув Лані, на яку весь час поглядав, наче на ласий шматок м’яса. Та окрім хіті в цьому погляді читалося ще дещо, і воно було значно глибшим, ніж здавалося.
– Так ніби ж не Святвечір,– продовжив він, знову звертаючись до Мафіна,– хіба ні? Чи, можливо, я чогось не докумекав? Поясніть, будь ласка.– Його голос зміцнів, набувши звичної глузливої інтонації.
– У мене є краща ідея,– спокійно відповів Мафін.
Він подивився на Дару з Богданом як на спільників, хоча ті напевне ними не були й навіть гадки не мали, що саме той замислив. Їх, як і всіх у кімнаті, потроху починало турбувати питання, чи не втягне їх Остап Сікорський у чергові неприємності, бо про таких, як він, зазвичай кажуть: у біді не залишить, проте й до біди доведе.
– Ми з вами покличемо Панночку! – вів хлопець своє.– Чули про таку? То вельми захоплююча історія.
Попри приятельські стосунки і майже щоденне спілкування, більшість із присутніх могла б заприсягнутися, що насправді Мафіна не знають. Той був настільки багатогранною персоною, що ні в кого й сумніву не виникло: ідея придбати в церкві свічки й зібратися тут, аби провести якийсь забобонний ритуал, належала саме йому.