– Цікаво, як таке взагалі можливо? – відгукнулася Лана.– Це ж маячня якась, селянські вигадки…
Дівчина скоса поглянула у велике дзеркало на стіні, помітивши в ньому відблиски запалених свічок. Попри очевидну безглуздість щойно сказаного Мафіном, їй чомусь стало моторошно. Хай там як, але вона ще в дитинстві чула від бабусі, що із дзеркалами не можна жартувати, а ще не можна зазирати в рештки розбитого люстра. Та, зрештою, що це, як не давні передсуди та забобони?
– А знаєте, можливо, у цьому й є якийсь сенс.– Макс раптом вирішив показати, що він тут свій серед своїх.– Джордж Берклі, поважний філософ-спіритуаліст, колись зауважив, що тіло, час і простір – це лише ілюзія. Буцімто їх насправді не існує… Це як у «Матриці» – пам’ятаєте епізод, де Нео згинає ложку? Там хтось каже, що згинається не ложка, тільки уявлення про неї. Тобто згинаєш в уяві і водночас ніби згинаєш насправді. Тому можна припустити, що можливі різні відхилення…
– І те муйня, і це,– кинув Алекс підхоплену в Інтернеті фразу.
Він уже не криючись глузував з Макса, але це було звична справа. Обірвавши хлопця, він повернувся до Лани:
– Сонечко, а як щодо наступної пляшечки?
Дівчина піднялася й рушила до столу, де, вочевидь, зберігався «об’єднувальний» запас спиртного.
– Люди, агов! – раптом ніби визирнув із-за хмар досі мовчазний Сергій.– У нас аврал!
Він підняв руку з годинником на худому зап’ястку. Стрілки позолоченої підробки під швейцарські «Свотч» показували вісім хвилин до дванадцятої.
– Якщо щось робити, то саме час. Скоро північ. Можемо не встигнути, а тоді – прощавайте, найзаповітніші мрії.– Хлопець постукав пальцем по циферблату й кивнув Мафінові.– Ну то що?
– Коротше, народ, яка вам різниця, що, де й як? – збурився той.– Є легенда, і є той, хто бажає перевірити її правдивість. Тобто я. Якщо хочете, долучайтеся. Маємо все необхідне. До того ж нас семеро.– Він кивнув у бік Сашка Кравича, який весь цей час мовчки сидів осторонь.– Його не рахуємо. А сімка – це все ж таки магічне число. Ще у нас є справжні церковні свічки, й ми поєднані Бахусом.– Остап вишкірився.– Принаймні, хоч якось поєднані, бо щось спільне ми таки зробили. Отож, все о’кей? Всі згодні?
Протягом наступних восьми хвилин вони так само по колу спорожнили другу пляшку «Москетто» й встигли відпустити в бік легенди про Панночку декілька жартів із відчутним некрофільським душком. Вправлялися в цьому переважно Остап і Сергій. Та що ближче годинникові стрілки наближалися до жаданої позначки, то більше присутніх замовкали, наче за змовою. Природно, ніхто не вірив у дієвість Мафінової витівки, однак кожен потайки намагався сконцентруватися на будь-якому з власних бажань. Про всяк випадок: а що, як раптом спрацює? Кажуть же, що раз на рік начебто й ломака стріляє, то чому б не спробувати?
Коли до півночі залишалися лічені секунди, першим з кола вийшов Сергій Знайда. Взявши свічку, він підійшов до дзеркала. Заввишки воно мало десь півтора метра, а завширшки – півметра. Колись його витягли зі старої одежної шафи й привезли до гуртожитку.
Попри сміховинність ситуації, Знайда боязко зиркнув на власне відображення, і йому стало чомусь лячно. Проте зворотного шляху не було. Якщо відмовитися, його піднімуть на кпини просто зараз, а потім ще довго нагадуватимуть, як він злякався дитячої забавки. Тож не лишалося нічого іншого, як піднести кіптявий вогник до центру скла, вкритого з іншого боку потьмянілою амальгамою.
– Панночко, явись мені! – прошепотів Сергій, обводячи свічкою двійника в дзеркалі. Всі присутні мовчали, ніби на іспиті.– Панночко, явись мені! – Він обвів власне обличчя вдруге, а потім, гукнувши голосніше, зробив те саме втретє.– Я відчиняю тобі браму до нашого світу! – (Це вже пішли відсебеньки, та зрештою, чому б і ні, принаймні в кіно таке спрацьовувало).– Прийди до мене й виконай моє бажання. Одне-єдине бажання, прошу тебе!..
Раптом йому здалося, що приятелі зараз почнуть несамовито реготати, але навкруги й досі панувала моторошна тиша. Потім Сергій відчув, ніби залишився сам-на-сам із люстром й, можливо, навіть із тією поторочею, яка через ті дурні жарти здатна будь-якої миті вискочити звідкись і розкраяти йому обличчя уламком скла.