Одна група з трьох чоловіків зупинилася проти мого вікна. Я відчинила вікно і вихилилась. Люди з сусідніх домів стояли на вулиці та, балакаючи між собою, співчутливо кивали головами. Якась молодиця гукнула до стоячих біля мого вікна полонених:
– Пустили вас на волю?! Ідете вже додому!
Вони всі троє обернулись до неї і привітно усміхнулися.
– Оце, ми вже на волі! – сказав один з них.
Кілька жінок підійшло ближче.
– А, здалека ви?!
– Ой, тітко, здалека! – сказав старший чоловік, років сорока п'яти, що з вигляду скидався на поважного господаря. – Я з Винниці, а оцей чоловік, – показав рукою на високого, худого, з пожовклим обличчям і блискучими чорними очима, – з самого Кам'янця-Подільського. А отой парень, – кивнув головою в бік молодого хлопця, що з усмішкою на повному лискучому обличчі стояв, заклавши руки за спину, – з-під Києва!.. Нам з ним не по дорозі. Але наразі йде з нами, бо в одній казармі були.
Мені чомусь здавалося, що цей, молодий, не дуже відчув німецький полон. Його низька, опецькувата постать аж розпирала його військовий мундир.
– Далека ще вам дорога! – казали жінки.
– Ой, далека, люди добрі! Та й сил немає!
– Їсти, кажете, не дуже вам давали?!
– Взагалі, як по правді сказати, то таки не було чого їсти, – сказав «поважний господар», як я його в думці окреслила; потім замовк і задумався. Два його товариші зовсім не обзивалися. Високий дивився невтомним поглядом чорних очей на схід, а молодий хлопець, стоячи в тій самій позі, усміхався невиразною усмішкою.
– Якби не люди, – продовжував «поважний господар», – які кидали нам сухарі та цибулю на вулиці, при роботі, то, сказати правду, – згинули б були! – Він зітхнув.
– Кажете, умирали там полонені?!
– Ех! – махнув рукою. – Немало згинуло!
Всі замовкли. З нашого дому вийшла жінка з повною мискою паруючої каші в руках. Це була сторожиха нашої кам'яниці Качанська.
– Єжцє, добриє людзє. У мєня теж син в неволі.
Подаючи миску полоненим, вона змахнула набіглі на очі сльози.
Качанська – скільки я її пам'ятала, завжди переплітала білоруську з польською мовою. Сама вона була з походження білоруска, але під час кампанії «наврацаня на польскость» – перемішала ці дві мови. Син її, вивчившись в польській школі і отримавши державну працю, остаточно признав себе – поляком. За Польщі, коли хтось питав Качанську, якої вона національности, вона, усміхаючись, казала: «Я нє вєдаю! Гето син мой займує сен тим питанєм!»
Я познайомилась з нею ближче, коли вона одного дня прийшла до мене з просьбою – написати листа до її сина українською мовою. Син Качанської перебував в німецькому полоні на пограниччі Генерал Губернаторства. – «Чому українською?» – запитала я. – Вона загадково усміхнулася. – «Как напішу по-українськи, то меґо сина пшизнайон за україньца!.. Чи пані слишала, что всєх українцов будут пускань дамой?!» – «Хіба ви українка?» – «Канєчно, что я українка!.. І мой син теж украінєц!» – Що ж мені зоставалося робити, як мовчки прийняти цю зміну національности і виконати її прохання.
Полонені, побачивши в руках Качанської миску гарячої каші, пожвавились.
«Хай, вам Господь дає завше!» – сказав старший.
Качанська плакала, витираючи голосно хусткою носа. Незабаром інші жінки з'явилися з хлібом, салом, яблуками. – Беріть, їжте на здоровля!
Вони брали і дякували словами, поглядом і усмішкою. Доївши кашу, полонені підвелися. Поважний господар перехрестився до схід сонця і сказав:
– Я завжди вірив у Бога!
Всі мовчали. Потім він звернувся до молодого, опецькуватого:
– Будемо рушати, Ваня!.. Ніч наближається! Треба нам ще пошукати нічлігу десь у селі.
– Ну, что ж пайдьом! – сказав усміхнений Ваня виразним російським акцентом.
– Поділимо порівно оці всі продукти, що нам дали добрі люди, та й підемо!
– А, я хочу яблучко! – почувся тоненький, дитячий голосочок.
Я глянула в ту сторону. Між дітьми, спереду, стояв Ґена.
Одягнений в те саме пальто, валянки і теплу шапку на голові, з-під якої висмикувалось на чоло біляве волосся.
– На, дитино, тобі яблучко! – привітно усміхаючись, протягнув до нього поважний господар.
– Та, що ви! – загомоніли жінки, – Вам самим потрібно на дорогу!.. Ходи-но сюди, Ґена! Дамо тобі яблуко і хліба з маслом!
– Та, хай бере моє!.. У мене також дітки є! – зітхнув він. – На, бери! Ось, дивись, яке червоненьке!
Ґена взяв протягнуте до нього яблуко і сховав за пазуху.