– Дай мені ще одне!.. Я бабусі дам!
Діти навколо розсміялися, а Ґена й собі за ними. Полонені ще раз подякували і рушили дорогою. Жінки дивилися їм услід і співчутливо хитали головами.
Вже вечоріло. Жінки помалу розходилися. Ґена, жуючи яблуко, бігав з дітьми і голосно сміявся. До мого вікна підійшла Качанська.
– Пані, как ви думаєцє, мой син теж вруці додому?!
В її очах світилося бажання почути додатню відповідь.
– Думаю, що так!.. Коли всіх українців пускають, то й вашого пустять, – сказала я, приховуючи усмішку.
– Дал би Бог!.. Ах, як я помисле, что он там ґаладаєт, а не імєєт даже куска хлєба, то на конєц сьвята пошлабим, чтоб ему памагці! Он такой бил у мєня добрий!.. Я от нєго ніґди злеґо слова не слишалам!
І вона почала оповідати мені, може вже четвертий раз, про всі якості свого єдиного сина.
– Скажіть мені, Качанська, чий цей хлопчик? – перебила я її, побачивши Ґену, що біг повз нас.
– Ах, гето сєротка! їді сюда дзєцко!
Ґена став.
– Ходзь до мнє, дзєцко!
Він, мовчки, підійшов.
– Ти наєлся?
– Да!
– Падаждзі, я тєбє ящо пєрожка дам!.. Гето бєдний рєбьонок! – вона погладила його по голівці. А Ґена, стоячи біля Качанської, переводив з запитом очі від неї до мене.
– Знаєцє, пані, как я яво нє накармлю, то он цєлий дзєнь бєґа ґлодни... Прийдзьот, знаєцє, до маїх дзвєрєй, станєт на пароґє і адразу заявляєт: «Тьотя, я їсти хочу!»... Ну, как же нє даць?! Канєчно дам!
– Да, гето вєрно! Абаіх бомба убіла. Он астался сам тилько з бабцьон... Всьо пацєрялі. Нє імєюць даже за что куска хлєба купіць. Ви ж знаєцє, какіє цєпєр цени! Нєшто бєдному, а і багатому трудно!.. А єслі б ви відзєлі, в каком страшним мєшканю ані жівут! – Мокра сутерина! —
– А де працює його бабуся?
– В украінском каміцєцє. Там прібіраєт і памагаєт, так за гето плацон єй і кармьон.
– Але Ґена чомусь завжди голодний і просить!
– Ну, что ж тут дзівнеґо? – Здрови хлопак! Памінутно кушать хочетца... Бабушка аставляєт яму єсть і сасєдзі дают, а рєбьонок-рєбьонком!
– Він добре виглядає! Товстенький, здоровий, веселий!
– Гето яму уже так Бог дайоць! Над сєротком мілосєрдзі сен!
– Тьотя, а коли ти даси мені періжка? – упімнувся Ґена.
– Зараз, зараз! В тей хвілі!.. Ах, я забила, что мне нада єщо курей загнаць!.. Довідзеня, пані! Ходзь, дзоєцко!
***
За кілька днів, одного пополудня, я почула з коридору свого приміщення, по той бік входових дверей – дивне шарудіння. Хвилинку прислуховувалась, здивована цими звуками. Шарудіння нагадувало – тертя чимсь шорстким об двері.
– Що це?! – Я рвучко одчинила двері. До моїх ніг похилилась і мало не впала маленька постать. – Це був Ґена! – Він підвів свої великі, блакитні очі на мене з-під насунутої на чоло шапки і сказав:
– Тьотю, я їсти хочу!
– Хочеш їсти?! Ну, то ходи!
Я попрямувала до кухні, а він почвалав за мною в своїх незручних валянках.
– Ось, тут сядь гарненько за столом, – підсунула йому крісло, – а я тобі дам вареників з сиром. Любиш вареники?
– Люблю!
Ґена брав з миски один за одним вареники і з апетитом уминав. На мене не звертав зовсім уваги. Час від часу підсовував догори шапку, яка злітала йому на очі, і підшморгував носом, що від тепла почав танути. Їв із зосередженим виразом обличчя. – «Маленька повага», – подумала я, дивлячись на нього.
– Я вже наївся!.. А це я занесу бабусі!
Перше, ніж встигла я щось сказати, він зняв з голови шапку і, збираючи з тарілки решту вареників, поспішно поклав у неї.
– Почекай, Ґена! Я тобі дам паперу і заверну. Як же ти підеш без шапки надвір?! – Змерзнеш!
– Добре! – Він згідливо притакнув головою.
Мій гість пішов. Ще пару разів заходив до мене поїсти, при чому ніколи не забував половину їжі відкласти своїй бабусі. Потім довго я його не бачила. Може тому, що надворі випав великий сніг, а може, як припускала моя дочка, був хорий.
Одного дня нас вигнали з приміщення. Просто і звичайно, як це робили німці. Прийшли і, не сказавши навіть добридень і не звернувши на мене жодної уваги, як власника приміщення, оглянули всі кімнати і вбиральню, поговорили між собою і пішли. Наслідком тих оглядин невдовзі було повідомлення про виселення. Куди?.. Де?.. І як?! – Це було питання трохи не існування, бо пів міста було розвалене бомбами.
Почалась – біганина, просьби, старання, могоричі, хабарі, протекція. Нарешті, нам дозволено перебратись до другого дому. Чоловік енергійно взявся до ремонтування. Ремонт робився в рекордово-хуткому темпі, бо двотижневий термін, який дали німці, доходив до кінця. Я зайшла подивитись. Кінчали якраз малювати підлогу. Стояла і з приємністю оглядала чистенькі стіни і свіжопомальовану підлогу. В думці уставляла меблі і творила затишок.