Мої роздумування перебив прихід Ґени. – Як він сюди доліз?! – Він стояв на порозі і, відсунувши шапку з чола, глянув на мене.
– Ви вже тут живете?
– Ще не тут, але буду тут жити.
– А чому?
– Мене вигнали.
– А хто вигнав?
– Німці.
Ґена підійшов ближче, станув поруч мене і, розкривши уста, дивився, як малярі мазками червоної фарби відновляли підлогу. – А звідси вас не виженуть? – впало несподівано запитання.
Малярі засміялися. Я оторопіла і в першу хвилину не знала, що відповісти.
– Ну, чому?.. Думаю, що не виженуть!
Але Ґена, видно, вже забув про що мене питав, бо, присівши, уважно оглядав бляшанку з фарбою, що стояла біля нього. Старший маляр, зиркнувши на хлопця, ще раз голосно засміявся.
– Тото ж бо й є, сину, що напевно виженуть! Шкода нашої роботи!
– Ну, що ви?! – я обурилась на нього, але одночасно злякалась. – Чого це ви мені накрякуєте?
Маляр усміхнувся.
– Я вам не накрякую, пані, а правду кажу! Щоб усидіти в приміщенню, то не ремонтувати, а руйнувати треба. Бо коли німець зобачить, що приміщення вимальоване і чисте – то забере.
Він довго мені говорив на цю тему і наводив приклади, а я, хоч відчувала деяку слушність в його словах, була на нього сердита. – Не жити ж в бруді! А самому нищити приміщення?!.. Я здвигнула плечима.
– Тьотю, я їсти хочу!
– Ага, ну ходи!
Я поспішно вийшла з Ґеною з нового приміщення.
***
Накрякування старого маляра справдились. За три місяці нас викинули німці з того приміщення, а ще за чотири і з третього. Опинились ми на передмісті в маленькій хатині з двома невеличкими кімнатами. Дорога була немощена, хідників не існувало, а по воду треба було ходити до криниці. Зате мали надію дожити до кінця панування німців.
В сусідній хаті, на тому ж подвір'ї, жила господиня з сином-вдівцем і двома онучатами, одного віку з моєю дочкою. Моя дочка одразу нав'язала приязнь з ними, а я була цілковито примирена і задоволена остаточним осідком. Дні минали одноманітно і спокійно.
За Ґену і його бабусю я зовсім забула, так ніби вони й не існували.
Одного дня побачила на спільному подвір’ї нову особу. Це була молода, чорнява, висока жінка, років двадцяти п'яти. Підкасана[2], розчервоніла, бігала з хати і до хати; виносила, витрушувала, мила, прала. Від господині довідалась, що її син оженився.
За пару днів прийшла до неї, видно, її приятелька. І вони вже вдвох бігали, мили, прибирали.
Видно, не дасть сама ради, – подумала я, бачачи, як вони метушились зрання до вечора.
Не без цікавости міркувала: «Хто ця молода жінка, дружина вдівця, і хто її приятелька?!» Здавалося, я всіх українців в своєму місті знала. Але й на цей раз поінформувала мене моя дочка:
– Знаєш, мамо, хто ця пані, що прийшла до «нової мами» Юрка і Зіни? – Це тітка Дарки!
Дарка – була найближча приятелька моєї дочки, коли ми жили в сусідстві Ґени.
– Її звуть Марійка. Раніше вона жила з Дарчиними батьками, а тепер працює в сиротинці. Ти, розумієш?
– Розумію!
– А, «ця нова мама», Юркова та Зінина, – продовжувала вона свої інформації, – працювала разом з Марійкою в сиротинці. Тепер, коли вона вийшла заміж, має дуже багато роботи. Марійка прийшла їй помагати... Ти не можеш уявити, як там брудно, але тепер вже робиться чисто. «Нова мама» сказала мені, щоб я її називала «Тьотя Віра», бо в сиротинці всі діти її так кликали... Я їй сказала, що вона не дасть ради з такими зіпсутими дітьми, як Юрко і Зіна, а тьотя Віра сказала, що це для неї дурниця, бо вона давала раду з п’ятдесятьма дітьми, а двоє то всеїдно, що нічого. От!.. – закінчила вона свій монолог.
***
За два тижні пані Віра закінчила свої порядки в хаті. Одного пополудня вийшла вона надвір, причепурена, одягнена в гарну темну суконку. Оглянулась по подвір'ї, потім вийшла на вулицю. Було враження, що вона когось чекала.
Я сиділа на лавці біля хати і шила. За деякий час вона підійшла до мене.
– Чи не могла б я вас просити наглянути за дітьми, поки вернуся з міста? Я мушу на пару годин відлучитись у деяких справах.
– Звичайно!
– Мені треба зайти до ляндрату[3] і потім до шпиталю... Чекаю, власне, на Марійку. Чогось вона забарилась!
– Маєте когось хорого з рідні в шпиталі?
– О, ні! – вона усміхнулась. – Я взагалі не маю тут нікого з своєї рідні. Я сама з Сарн. За большевиків я почала працювати тут в шпиталі, як сестра. Потім мені запропонували працю завідуючої сиротинцем в селі Теремне. Я згодилась і працювала там до цього часу.