– Чому ж ви покинули сиротинець?.. Тяжко з дітьми, правда? – похопилась я, зрозумівши своє нетактовне запитання.
– Зовсім не тяжко, – спокійно відповіла Віра. – Я люблю дітей. Покинула, бо матеріяльно не могла витримати. Маючи під опікою дітей, я мусіла їх нагодувати. Бракувало мені вже терпіння жебрати щодня на селі.
– Хіба вам не давали при діл у харчів на сиротинець?
– Хто? – Німці?! – вона усміхнулась.
– Хоч би наша міська самоуправа чи гміна!
– Гміна давала, але вже від довшого часу нічого не дає. Ви ж знаєте, що в гміні невідлучно урядує зондерфюрер, німець! Поки при ньому був ангайміше[5] українець, я отримувала приділ харчів і раз навіть гроші. Потім довідалась, що цей «ангайміше» напоював німця горілкою і під п'яну руку отримував від зондерфюрера все, що мені було потрібно для дітей. Тоді мені було незле! А до того я ще мала запаси з большевицьких часів.
– Як було в сиротинці за большевиків? – підхопила я.
– Уявіть собі, що дуже добре! – вона присіла біля мене на лавці. – Вони особливо дбали за дітей. – Відомо, це ж була їхня надія!.. Вистарчило мені виписати запотребування, як за пару днів з'являлося. Опріч того, часто відвідував мене інспектор-комісар, і сам питався, чи я чого не потребую. Безумовно за це треба було платити пропагандою!.. Щодня, тричі, замість молитви, вбивати в голову дітей, що всі ці блага вони отримують від – доброго, любого і рідного «батька Сталіна» – пані Віра злегка знизила плечима. – Я не дуже там старалася виконувати ці зобов'язання!.. Тоді ще можна було крутити, бо Совіти ще не встигли розтягнути своїх сіток на «нововизволених» землях.
– Як же тепер стоїть справа з сиротинцем?
– Та, так, що дітей вже майже нема! Пороздавали по селах. Нема чим годувати. Зосталося десятеро, та й тих прийдеться роздати.
– Після того, як зондерфюрер прогнав того війта-українця, а на його місце взяв якогось фольксдойче, москаля, то можете собі уявити, які порядки настали!.. До гміни не було відваги не тільки зайти, але навіть мимо пройти. Вистарчило, щоб двоє людей зупинилося десь на вулиці побалакати, як з'являвся, дідько його знає звідки, німака і шмагав їх нагаєм.
– Чому? – я просто не розуміла.
– А тому, шановна пані, – усміхнулася пані Віра, – що час дармує, а не працює. Уявіть собі, що навіть дітей б'є і заганяє до праці, коли побачить, що бавляться чи бігають на вулиці. Отже, коли я побачила, що дістати яку-небудь допомогу з гміни – виключена річ, стала ходити по селі і жебрати на своїх сиріт. Не скажу, що люди мені не давали. Дуже радо давали, але ціла біда в тому, що хто дасть раз – молока, яєць чи масла, то уважає, що виконав свій обов'язок як не на ціле життя, то бодай на рік. Другий раз до нього не йди, бо скидає на сусіда, а сусід на другого сусіда. І так всі! Ще такі продукти, як мука, товщі[6] і навіть яєчка, я могла переховати і розприділити, але найгірше з молоком. Я мусіла мати хоч через день певну кількість молока для дітей. Скільки я не просила селян визначити між собою чергу, а я вже сама буду ходити по молоко, але де там!.. Прийдеш до однієї господині – вона сьогодні здавала контиґент; до другої – носила до міста, бо треба на базарі якогось лаха чи нафти купити; до третьої – одна корова, для своїх дітей молока мало; до четвертої – то присікається, що зачасто до неї ходжу... Оттак, бувало, ходжу я, як дурна по селі, з коновкою в руках і не знаю, пощо я гризуся з людьми... Часом розсерджусь і вертаюся до сиротинця без молока.
– Чому, ви, не звернулись до нашого допомогового комітету?.. Я знаю, що вони мають великі запаси продуктів від селян і допомагають міському шпиталеві і дають полоненим.
– Дають?! – сказала Віра з легкою іронією, – може, кому дають, а решта гниє, плісніє або...
– Але ж... – перебила я її.
– Ні, почекайте! В найкритичніший момент я звернулася до ляндрату по допомогу для сиріт. Мене скерували до українського допомогового комітету. Знаєте, що мені сказала та панюся, котра завше там сидить? – А, ви, що, каже, не можете сама собі ради дати?! – Я сказала, що якби могла дати раду, то не зверталася б до них, що я потребую допомоги не для себе, а для дітей, і прошу якусь частину білих сухарів, яєць, тощо – уділити для сиротинця. Тоді вона мені сказала: – У нас все підраховано і записано, нічого не гине. Врешті, як напишете заяву, то ми розглянемо її на засіданні і повідомимо вас. Нічого не гине! – повторила глузливо пані Віра. – А я знаю, що цвілими булками загромаджена ціла кімната і своїх свиней годують ними.