– Агов, Віра! Чи ти вже готова?! – від брами йшла поспішно Марійка. – Чого тебе так довго не було? Я вже дочекатись не могла! – роздратованим голосом сказала Віра.
Марійка наблизилась до нас.
– Що, серденько? – сказала вона з легкою усмішкою, поклавши руку на плече пані Віри. – Два тижні, як одружена, а вже гумор не дописує!
Віра роздратовано скинула її руку з плеча.
– Дай спокій з дурними жартами!.. В мене час порахований! Я за цю годину, що тебе чекала, вже б всі справи полагодила. Маю ще повно роботи в хаті... Де ти була?!
Марійка насмішкувато дивилася на неї.
– Бачиш, маєш багато роботи! А, треба було йти за наймичку в свого мужа?! Чи тобі було зле в притулку? Ти...
– Перестань! – вже зовсім сердито перебила її Віра. – Це нікому не цікаво!
– Власне, що цікаво! – продовжувала незражена Марійка. – Ти скажи мені, що тобі бракувало в притулку? Була директорова, всіма командувала, а тепер муж командує тобою! Я тобі прислужувала, а тепер ти мужу прислужуєш! Щоранку підносила тобі каву до ліжка, а тепер сама зриваєшся рано, щоб мужу снідання зробити. Прецінь це правда! Може скажеш, ні?!
– Ай, іди дурна? – напівсердито сказала Віра. – Ліпше скажи, як там дитина?!
Марійка споважніла.
– Зле! Треба до шпиталю!
– Що, у вас в сиротинці хора дитина? – запитала я.
– Так, прошу пані, захорував хлопець, – сказала Марійка, – і не знаємо, що з ним!
– Кликали лікаря? – Якого, прошу пані?!
– Як якого? – З гміни!
– Коб-то він був, прошу пані!
– То ж завжди при гміні був лікар.
– Нема тепер, прошу пані! Всіх урядовців з гміни німці, як не порозганяли, то постріляли.
Я змовчала. Мене почали дратувати її дотепи.
– Не дурій, Марійко! – зупинила її Віра. – Лікаря при нашій гміні дійсно нема. Урядує один лікар на три гміни. До тої гміни далеко, сюди до міста ближче. То ти кажеш, що хлопцеві гірше?! – звернулась вона до Марійки.
– Дуже погано! Треба негайно до шпиталю!
– То не гаймо часу!.. До побачення! Будьте ласкаві, нагляньте за дітьми!
Вони хутким кроком віддалились.
***
На другий день, вже зрання, почав порошити дрібненький дощик. Посіріло. Знявся вітер. «Починається осінь», – подумала я, тиняючись з кутка в куток і заглядаючи інколи через вікно на плакуче небо.
Перші дні вересневої зміни від літа до осени, завжди впливали на мене пригнічуюче. Вони навівали на мене тугу за чимсь, що вже ніколи не вернеться. Хотілося линути – навздогін за сонцем!
Було по полудні. В хату з грюкотом і галасом вбігла моя дочка.
– Мамо, – задихано сказала вона, – чи можна, щоб зараз прийшли до нас Юрко й Зіна?
– А, ви.... – тільки я встигла сказати, як вона хутким тарахкотінням перебила мене:
– Ми будемо чемні! От, побачиш! Ми будемо гратися в школу! Я буду вчителькою. Ми вже все приготували.
– Добре! Тільки, щоб не галасували!
– Ні, не будемо! Знаєш, тьотя Віра і панна Марійка несуть хорого хлопчика до шпиталю! Я сказала, що, поки вони там забаряться, Юрко і Зіна можуть побути у нас... Ти не гніваєшся?
Я усміхнулася.
– А знаєш, той хорий хлопчик такий бідненький і такий якийсь, що мені його дуже шкода! Панна Марійка з тьотею Вірою привезли його і посадили в кухні на крісло, а він одразу заснув. Сидячи... Так, знаєш, голову схилив на груди, руки спустив і спить!.. Панна Марійка штурхала його і казала: «Ну, не спи! », а він підведе голову з такими, якби заплющеними очима і каже: «Бабусю, бабусю!» – і знову засне... Юрко і Зіна сміялися і глузували з нього, а він нічого! Тільки часом гляне якось дивно і знову скаже: «Бабусю, бабусю!». – Чого це він так, мамо?!
– Мабуть, дуже хорий і має велику гарячку. Але дуже негарно, що Юрко і Зіна сміялися з нього!
– Я казала їм про це, – дивлячись на мене широко відчиненими очима, говорила моя дочка, – а вони перестануть на хвилинку і знову починають... То я вже йду по них, мамо!
***
Вже смерком прийшла Віра по дітей. Я запитала її про хорого хлопчика.
– Знаєте, у нього менінґіт!
Вона посумніла. Я тривожно зикнула на свою дочку. Вона перебувала пару годин з хворою дитиною! Я була сердита. Пані Віра, ніби спостерігши моє незадоволення, сказала:
– Знаєте, Марійка хоч така хоробра на язик, але без мене не може собі дати ради. От, прошу, такий випадок з дитиною! Хвора на менінґіт дитина перебувала п'ять днів із здоровими, і вона не подумала ізолювати її, не подбала примістити в шпиталі. Я сама найняла фіру, сама привезла дитину і сама мусіла полагодити в шпиталі всі формальності.
– Я чула від дочки, що вона штурхала хлопця, як він був у вас, – сказала я, дивлячись на задуману Віру.