– Е, взагалі Марійка дуже груба в обходженні з дітьми!.. Вона поводиться з ними, як капраль з новобранцями. Встало – умивайся! Умилося – їж! Наїлося – сиди тихо і не рипайся! У вечорі повечеряло – спи! Вона не розуміє, хоч я їй стільки раз казала, що дитина потребує бодай трішки ласки. Навіть, поминаючи ласку, дитина потребує, щоб хтось побалакав з нею, оповів щось, навчив чомусь... Марійка каже, що дітей не можна розпускати. Вони мусять мати дисципліну! – Бувало, як я працювала в сиротинці, змучена цілоденною працею, вийду інколи в садок, щоб хоч трохи думками відпочити, а тут, де не візьмись, якесь моє дитинча з'явиться! Присяде, притулить до мене стрижену голівку і заніміє... Тільки зиркає оченятами. Як же на нього накричати чи відігнати?! Я погладжу по голівці, а воно не ворухнеться, тільки очі робляться в нього ще сумніші.
– Бідні діти! Шкода, що я мусіла їх на такі руки залишити! Знаєте, як я прийшла сьогодні до сиротинця по хворого хлопця і діти побачили мене, – що то було радости, запитів і плачу!.. Ледве вирвалася від них! Мусіла пообіцяти, що як завезу хлопця до шпиталю, то вернуся до них.
– Як ця дитина? Виживе? – запитала я.
– О, де там! Більше трьох днів не виживе!.. Нема медикаментів в шпиталі. А саме головне – запізно привезли. Мушу завтра до нього навідатись!
– Чи цей хлопець з села?
– Ні, з міста.
– Чи давно він в сиротинці?
– Всього три місяці. Його єдина рідня бабуся – померла!
– А батьки давно померли?
Пані Віра підвела в задумі брови, як людина, що не знає, як відповісти.
– Чула, що батько згинув під час большевицької евакуації, а мати десь по дорозі загубилася.
– Це жахливо!.. Бідна мати не знає, що її дитина умирає! – сказала я більше про себе, як до Віри.
– Та-ак, – протягнула вона, – ну, діти, ходімо додому! – звернулася до своїх прибраних дітей.
***
Того вечора я лежала в ліжку вже пару годин, а сон не надходив. Доля хлопчика-сироти – незрозуміло мене перейняла. «Батько згинув під час евакуації, мати загубилася, а бабуся померла, – повторяла я в умі слова Віри, може вже десятий раз. – А те бідне дитя – лежить там одиноке!» – Мала жаль до батька, що згинув; до матері – що загубилася; до бабусі – що померла і покинула його самого, одинокого... Мені уявлялася незнана мати хлопця. Вона мучилась, шматувала своє серце, інтуїтивно відчуваючи смерть своєї дитини. Вона ходила з кутка в куток... То знову перед очима виринала тінь померлої бабусі, яка, ламаючи в розпуці руки, кружляла біля ліжечка хворого онука.
– Ох, Боже, це страшне!.. Я мушу завтра піти до шпиталю і побачити його! – Цими словами я хотіла закінчити свої думки і заснути. Переверталася на другий бік – але сон не надходив...Я крутилася в колі тих самих думок і не могла з них вибрести.
Надворі скаженів осінній вітер. Я чула, як гнався він із свистом по всіх закутках подвір'я; чула, як бився об вікна; чула, як тарабанив бляшаним дахом і жалібно голосив у комині.
Крізь сон застогнала моя доня. Це на кілька хвилин зупинило мої думки про хлопчика. І раптом знову з виразною ясністю, виринув – образ хлопчика, такий, яким описувала мені його моя дочка... Сидить на кріслі, руки безвладно опущені, голова сонно схилена на груди...
На очі навернулися сльози, і за хвилину я вже спазматично плакала, втуливши обличчя в подушку.
– Що таке??.. Ти, плачеш?! – почула тривожний голос чоловіка.
Я злякалася. Так, якби мене зловлено на злому вчинку.
– Ні, це в мене катар!
Тиша. Почула сонне дихання чоловіка. – Заснув – Витерла сльози і одразу заспокоїлася. Зробилося байдуже і сумно. Тепер засну. Так, я відчувала, що сон дрібними кроками наближається до мене. Тіло безвладніло. Думки повільними хвилями припливали і одпливали... Чогось мені згадалися буряки, які я поклала в сінях... Потім що курка стояла під вітром. Вітер роздмухував її пір'я, і хвіст робився, як віяльце. Я стояла тоді біля вікна і дивилася на неї... Потім мигнуло в мозку щось невиразне. Секунда... і хлопчик виплигнув звідкись – сколотив мій спокій. – Ох, Боже, це ж я знову не засну! – Я стараюсь всіма силами волі відігнати думку про хворого хлопчика. Я знала, що коли мені це вдасться, тоді я засну. Стала уривками думати про всякі дрібнички, старанно оминаючи розмову з Вірою про дитину.
Мої думки, як кільця ланцюга міцно чіплялися одне за одне, творили навколо мене охоронне коло... Вони от-от зімкнуться! Ще одна мить і... не встигли! З погрозливо піднесеною рукою вривається в незімкнуте коло – Марійка. Вона штурхає мене і гукає: «Ну, не спи!» – Ох, Боже, знову!..